Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

без обмеження їх кількості, але за умови, що буде розпродавати їх на підставі цього закону. Так закладалися підвалини для розвитку дрібного та середнього господарства в Україні. Проте відсутність у законі положень про примусове відчуження поміщицької землі завадила остаточному розв’язанню аграрної проблеми на селі. Добровільно на продаж було виставлено надто мало землі250. Водночас селяни практично не мали коштів на придбання землі, що, безперечно, ще більше ускладнювало умови доступу їх до власних земельних наділів.

Державний земельний банк за рахунок свого земельного фонду не міг задовольнити потреби навіть заможних селян, попит яких на землю перевищував пропозицію в декілька разів. У зв’язку з цим керівництво Державного земельного банку вело переговори з Міністерством землеробства про передавання в розпорядження банку частини державних земель для наступної парцеляції її між селянами. Для обговорення питання щодо використання державних та удільних земель при Міністерстві землеробства в кінці серпня 1918 р. була скликана нарада начальників управлінь землеробства та державного майна. Ігнорування великими земельними власниками законопроекту про передавання державних земель Державному земельному банкові свідчило про їх опозиційність до будь-яких спроб уряду розв’язати земельне питання251.

Завершальна фаза підготовки аграрної реформи розпочалася грамотою гетьмана, датованою 29 жовтня 1918 р. У ній підтверджено всі засадничі пункти, що їх оголосив уряд щодо розв’язання земельної проблеми в Україні, а саме: реформа мала бути проведена без порушення інтересів приватних осіб, з оплатою за належною оцінкою всього майна, що надходить до Державного земельного фонду; продаж землі малоземельним селянам і козакам України й утворення дрібних, але економічно міцних, селянських і козацьких господарств в Україні; забезпечення ефективної роботи цукрової промисловості як базової галузі України і вдосконалення сільськогосподарського кредитування тощо252. У грамоті проголошено скликання Вищої земельної ради на чолі з гетьманом, наслідком роботи якої став проект аграрної реформи. Відповідно до цього проекту перерозподіл землі мав розпочатися після жнив 1918 р. Цей крок, зрештою, мав призвести до того, що в 1919 р. кожний господар одержував можливість працювати на власній землі. На початку листопада було ухвалено законопроект нового міністра землеробства В. Леонтовича, який регулював процес викупу Державним земельним банком надлишкових площ у землевласників та їх подальшого розподілу між селянами. Маєтки, що мали важливе господарське значення (обслуговували цукроварні, розводили елітну худобу тощо) могли мати до 200 десятин землі, але вони підлягали акціонуванню. Однак законопроект неоднозначно був сприйнятий і селянами, і великими землевласниками. Селяни звикли до думки, що земля, яку їм надала Центральна Рада безкоштовно, належить їм, і повертати її не збиралися, а тим паче викупляти. Натомість великі землевласники, прагнучи відшкодування за користування панською землею, проводили конфіскаційні рейди та погроми по селянських оселях253. Зважаючи на те, що аграрна реформа гетьманського уряду мала ліберальний характер і передбачала добру волю та поступки як з боку селянства, так і великих землевласників, виявляти їх жодна сторона не поспішала. Однак і сам уряд восени 1918 р. не міг унормувати становище.

Протягом усього періоду гетьманської влади вибухали стихійні, а подекуди й організовані, масові селянські повстання. У травні — липні 1918 р. відбулися значні антинімецькі та антигетьманські заколоти на Київщині, Чернігівщині, Катеринославщині та Полтавщині. Окупаційна влада прагнула вилучити в населення зброю, оскільки не поодинокими були випадки, коли селяни відкривали вогонь по своїх односельчанах, які обробляли поля. Газета «Нова Рада», зокрема, описувала подібні випадки в Чигиринському пов. на Київщині. Пропозиції до населення здати зброю добровільно зазвичай не мали успіху. Німецькі каральні загони застосовували в такому разі гармати або спалювали села254. За підрахунками В. Савченка, «під час локальних повстань українських селян тільки за шість перших місяців перебування іноземних армій в Україні було вбито 22 тисячі австро-угорських солдатів і офіцерів (за даними німецького генерального штабу) і більш ніж 30 тисяч гетьманських вартових». Він же нарахував у повстанських збройних загонах у травні — вересні 1918 року до 80 тисяч селян255. Тринадцятого липня газета «Нова Рада» надрукувала звернення ЦК Всеукраїнської ради селянських депутатів, який закликав селян припинити повстання, оскільки це вело до руйнування сіл і розпорошення політичних сил. Водночас ЦК закликав селян організовувати по селах, волостях, повітах селянські спілки «для захисту класових інтересів» селянства256.

247

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. // Україна крізь віки. — Т. 10. — К., 1999. — С. 118.

248

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 336.

249

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 199—200.

250

Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917—1921 рр. // Україна крізь віки. — Т. 10. — К., 1999. — С. 119.

251

Гай-Нижник П. Фінансова політика уряду Української Держави гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.). — К., 2001. — С. 283.

252

Там само.

253

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 202.

254

Нова Рада. — 1918. — 11 червня.

255

Савченко В. Павло Скоропадський — останній гетьман України. — Х., 2008. — С. 223—224.

256

Нова Рада. — 1918. — 13 липня.

Міністр фінансів Української Держави Антон Ржепецький

Критичну ситуацію в аграрному секторі, пов’язану з масовими селянськими заворушеннями, 20 липня обговорювали на засіданні Ради Міністрів. Голова уряду Ф. Лизогуб повідомив пропозицію гетьмана ввести військовий стан у Звенигородському, Таращанському, Уманському, Сквирському і Канівському повітах Київщини, де рух набрав найбільшого поширення. Проте урядовці не підтримали цю ідею, оскільки без національних військових формувань держава, використовуючи тільки німецькі й австро-угорські війська, ризикувала стати ще більш залежною від союзників257. Відомий український історик, засновник українського гетьманського руху В. Липинський, аналізуючи помилки гетьмана П. Скоропадського, однією з них, чи не найбільшою, вважав «безсилість і пасивність» уряду Української Держави супроти «каральних експедицій», організованих найбільш деструктивними силами і провокаторами, які дискредитували серед селянства ідею української державності258.

У 1918 р. в Україні тривало подальше скорочення промислового виробництва. Революційні події, військове протистояння з більшовицькою Росією, втрата контролю над промисловістю з боку держави, посилення робітничого руху спричинили різке падіння продуктивності праці в промисловості та на залізничному транспорті. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918 р. працювало 4, а на кінець серпня — лише 2. До осені зі 102 мартенівських печей у дії було тільки 7. Виплавляння чавуну в 1918 р. скоротилося порівняно з 1913 р. в 11 разів, сталі — у 13, видобуток залізної руди — у 17. За підрахунками міністра шляхів Б. Бутенка, залізниця могла дати в 1918 р. збитків на суму 600 тис. крб259.

Однією з авторитетних організацій, яка свого часу підтримала прихід до влади П. Скоропадського, був Протофіс — Союз промисловців, торгівців, фінансистів, офіційно сформований 15—18 травня 1918 р. на своєму установчому з’їзді. У роботі зібрання взяли участь прем’єр Ф. Лизогуб, міністри С. Гутник, А. Ржепецький, Б. Бутенко. Делегати зажадали від урядовців обмеження прав робітництва, а саме: скасування 8-годинного робочого дня, закону про свободу страйків, колективних договорів, перегляду положень про діяльність профспілок і заводських комітетів, зниження розцінок з одночасним підвищенням продуктивності праці, заборони робочого контролю тощо. Водночас Протофіс задекларував підтримку реформаторського курсу гетьманського уряду, спрямовану на оздоровлення економіки260, однак його члени фактично обстоювали вузькокорпоративні зацікавлення,