Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

під час першого місяця перебування на чолі посольства Української Держави в Болгарії активно зустрічався з представниками дипломатичного корпусу країн-альянтів, акредитованими в цій державі. У своєму листуванні з головою зовнішньополітичного відомства Української Держави Д. Дорошенком він наголошував на необхідності розпочинати більш активні дипломатичні кроки для встановлення контактів з провідними державами блоку — США, Англією та Францією, і переконувати їх у доцільності збереження німецької та австро-угорської військової присутності в Україні. «Наша орієнтація попередня стратила свою силу, — зазначав О. Шульгин у листі до Д. Дорошенка. — Треба обов’язково їхати до Америки, Франції, Англії. Не треба це робити в формі офіціальній. Напівурядова, напівгромадська невелика, але солідна депутація була б дуже до речі. Сподіваюся, що війна так або інакше до зими закінчиться. Тоді прийде наш «Судний день», до якого ми зовсім не готові»225. Мотивуючи свою приватну активність, О Шульгин наголошував, що на зустрічах із дипломатами країн Антанти, звертав їхню увагу на необхідності залишити німецькі війська протягом певного часу в Україні для «оборони її від большевизма» і водночас «шукати гарантій від брутального поводження з нами німців». За його словами, альянти прагнуть відродити сильну Росію, у чому він дуже сумнівався і тому прагнув довести антантівським дипломатам, що сильною країною на сході Європи може стати Україна226.

Ставлення провідних кіл Антанти до Української Держави та її самостійності були виразно засвідчені українським представникам у Румунії, яка наприкінці Першої світової війни вийшла з Почвірного союзу. До тимчасової румунської столиці — Ясси, де перебували посли від усіх головних держав Антанти, гетьман П. Скоропадський відрядив із спеціальною місією українського представника Івана Коростовця — відомого дипломата, колишнього посла Російської імперії в Китаї. У вербальній ноті від 2 листопада 1918 р. український уряд заявляв, що Українська Держава хоче зберегти суворий нейтралітет, але готова прийняти пропозицію щодо співробітництва з країнами Антанти «в цілях охорони порядку й безпечності в краю»227. Сьомого листопада 1918 р. відбулася зустріч І. Коростовця із французьким послом Де-Сент-Олером і англійським посланником Г. Барклаєм. Останні в категоричній формі заявили, що не можуть визнати нейтралітету України, оскільки вона не є самостійною державою. Після розлогих пояснень І. Коростовця про причини підписання Берестейської угоди та запрошення в Україну німецької та австро-угорської армій і мотивів прохання українського уряду військової допомоги з боку альянтів, небезпеку вибуху в Україні повстання лівих сил та загрозу більшовицької окупації, французький та англійський дипломати заявили, що ці обставини потребують узгодження з їхніми урядами. Коментуючи цю ситуацію, Д. Дорошенко наголошував, що держави Антанти мали визначитися, як поводитися з Україною відповідно до того, як вона далі планувала вести свою політику.

На думку ж І. Коростовця, представники Антанти погано розуміли ситуацію в Україні, але ними «керувала сліпа злоба проти всіх, хто мав стосунки з німцями, а особливо проти гетьмана Скоропадського»228. Слід зазначити, що складному переговорному процесу між І. Коростовцем та представниками альянтів значною мірою перешкоджали ще дві делегації, які прибули до Ясс із України. Перша складалася з представників правих російських організацій («Совет государственного объединения», «Национальный центр», «Союз возрождения России»), друга була відряджена Українським національним союзом, що готував повстання проти гетьмана П. Скоропадського229. Голова Української Держави тоді фактично не мав жодної сили ані внутрішньої, ані зовнішньої, на яку міг би спертися, рятуючи країну від хаосу. На вимогу альянтів П. Скоропадський ухвалює рішення про зміну кабінету, більшість у якому посідали проросійські політичні сили проантантівської орієнтації. Чотирнадцятого листопада 1918 р. було оголошено грамоту про федеративний зв’язок із майбутньою небільшовицькою Росією. Проте ці кроки лише прискорили дії Директорії та повалення гетьманського режиму.

Отже, з укладанням Берестейської угоди для української зовнішньої політики ключовими були стосунки з країнами Почвірного союзу. Ці ж пріоритети успадкував і Гетьманат П. Скоропадського. Спираючись на німецьку та австро-угорську військову силу, Україна намагалася досягти внутрішньої консолідації в суспільстві та, осягнувши цю мету, поволі вийти з-під опіки Німеччини, а також Австро-Угорщини. Україна також була для Німеччини стратегічним партнером не лише як політичний союзник та противага Росії, а й як надійний економічний партнер. Дипломатичні стосунки Української Держави з країнами Почвірного союзу були домінуючим напрямом українського зовнішньополітичного курсу. Гетьманський уряд намагався використати силу і вплив Німеччини та Австро-Угорщини для зміцнення національної державності й захисту від більшовицької агресії. На відміну від дещо проблемних стосунків із цими країнами, двосторонні контакти з Болгарією і Туреччиною характеризувалися взаємною симпатією та доброзичливим ставленням. Із послабленням впливу Німеччини в європейському регіоні наприкінці Першої світової війни Українська Держава поступово зміцнювала свій суверенітет і можливості для подальшого самостійного державного розвитку.

219

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 106.

220

Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917—1923). — К., 1996. — С. 32—33.

221

Дорошенко Д. Закордонна політика Української Держави у 1918 р. // У 60-річчя відновлення гетьманства. — Торонто, 1978. — С. 58.

222

Там само. — С. 108.

223

ЦДАВОУ. — Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 36.

224

Там само. — Спр. 124. — Арк. 5, 7; оп. 2. — Спр. 1. — Арк. 65—69.

225

Нариси історії Української революції 1917—1921 років. — Кн. 1. — С. 346.

226

Там само.

227

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 282.

228

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 283.

229

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 282—286.

Німецький військовий оркестр біля міської думи. Київ, травень 1918 р.

Наприкінці існування Гетьманату П. Скоропадського розпочалися двосторонні контакти з країнами Антанти. Оскільки спроби зав’язати офіційні стосунки з державами Згоди розпочалися фактично напередодні поразки у війні держав Почвірного союзу, під політичним впливом якого формувалась і міжнародна орієнтація Української Держави, вони не встигли набрати системного характеру та обмежилися лише заявами про умови співробітництва. Гетьманат не встиг порозумітися з державами Антанти й фактично опинився в ізоляції та міг розраховувати лише на власні сили.

Для ефективної реалізації зовнішньої політики Української Держави надзвичайно важливим було підписання двосторонньої угоди з РСФРР. Незважаючи на високий фаховий рівень української дипломатії, що гідно боронила позиції України на мирній конференції, переговори все ж закінчилися безрезультатно. На це суттєво вплинула складна міжнародна ситуація, деструктивна позиція делегації радянської Росії, втручання у внутрішні справи німецьких та австрійських представників, тиск більшовицького уряду, який почав вести переговори з представниками Українського національного союзу про підготовку останнім антигетьманського перевороту.

Соціально-економічна політика Української Держави

Напередодні гетьманського перевороту зросла активність заможніших верств селянства, налаштованих відновити приватну власність на землю. Поміщики прагнули приходу до влади сил, які б гарантували повернення конфіскованого майна. Водночас бідне селянство бажало одержати обіцяну Українською Центральною Радою поміщицьку землю. Кризовий стан державних інститутів влади УНР сприяв поширенню хаосу й анархії. За таких умов проблема стабільного постачання Австро-Угорщини та Німеччини сільськогосподарською продукцією ставала проблематичною. Сприяючи усуненню від влади Центральної Ради та її уряду, союзники воліли бачити в Україні владу, яка могла б реалізувати виконання Берестейської угоди та забезпечити їхні країни необхідними продуктами харчування. На тлі українських соціалістів, які домінували в Центральній Раді та втрачали