Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

авторитет, П. Скоропадський видавався політичним діячем «сильної руки». Програмові засади «Української Народної Громади», що привела його до влади, давали Центральним державам надію на виконання умов Берестейської угоди. Для самого гетьмана було бажаним поєднання прагнень різних категорій землевласників із «Союзу земельних собственников» із реалізацією програми Української партії хліборобів-демократів (УДХП), які спиралися на середнє та малоземельне селянство. Але з перших днів нової влади ставала зрозумілою складність реалізації цього задуму. Частина учасників «Союзу» була проти принципу примусового викупу великих земельних володінь. Натомість група дрібніших українських власників «Союзу» спільно з УДХП прагнула обмежити розміри землеволодіння та запровадити примусовий викуп великих земельних маєтків державою.

Перший документ нової влади «Грамота до всього українського народу» проголошувала відновлення повною мірою приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації» у розбудові майбутньої Української Держави. Одночасно було скасовано всі розпорядження урядів УНР, а також Тимчасового уряду, які обмежували функціонування інституту приватної власності, повністю відроджено купівлю та продаж землі. Грамота також проголошувала здійснення аграрної реформи на засадах «відчуження земель по дійсній їх вартості від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів»230. Поряд із цим у документі акцентовано на потребі забезпечення всіх соціальних прав робітництва, передусім правового становища й умов праці залізничників, які «при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці». Окремо наголошено на «повній свободі торгу» і забезпеченні широкого простору для «приватного підприємства й ініціативи»231.

Земельне питання дісталося гетьманській владі у спадок як одне з найболючіших питань внутрішньої політики. Від його розв’язання залежали не тільки лад і спокій у державі, а й сам факт її існування. Ще 31 січня 1918 р. Центральна Рада затвердила тимчасовий закон про встановлення норми землеволодіння, яка обмежувалася 30 десятинами. Більші маєтки конфісковували до земельного фонду, а потім розподіляли серед малоземельних категорій селян. При цьому скасовували приватну власність на землю. Землю виводили зі сфери товарно-грошових відносин, оскільки її оголошували загальнонародною власністю232.

На цей час в українському селі нагромадився колосальний вибуховий потенціал. Його значною мірою провокувало небажання Центральної Ради примирити прибічників та противників соціалізації землі, пропагованої українськими соціалістами. Після приходу до влади П. Скоропадського в Україні продовжували ширитися антиурядові настрої. Серед селянства розповсюджувалися чутки, що влада прагне забезпечити інтереси тільки великих земельних власників. Їхнім каталізатором стали представники Української селянської спілки, партії українських есерів, які з перших днів гетьманування П. Скоропадського активно критикували його дії. Зокрема, на Звенигородському і Васильківському повітових селянських з’їздах, що відбулися 3 травня 1918 р., селяни, почувши зміст грамоти гетьмана про повернення прав власності на землю і можливість отримати земельні наділи за гроші, заявили про свою готовність боротися за свої права на землю і волю будь-якими способами233. Українська селянська спілка 8 травня 1918 р. скликала нелегальний Всеукраїнський селянський з’їзд, який ухвалив резолюцію про те, що «селянство не признає обраного поміщиками гетьмана» і закликав до організації в повітах бойових дружин і підготовки до повстання 234. З аналогічними вимогами відбувся 10 травня з’їзд селянських депутатів і земельних комітетів Одещини. Із закликами не визнавати гетьманську владу й чинити їй опір виступили місцеві ради робітничих і селянських депутатів по всіх повітах Херсонської губернії 235. Привертає увагу той факт, що аграрне питання, найболючіше для селянства України — найчисельнішої верстви населення, соціалістичні лідери регулярно висували на щит своєї боротьби з гетьманською владою.

Водночас середні та великі земельні власники ставили перед гетьманською владою свої вимоги, прагнучи припинити самоуправство селян, роззброїти населення, повернути у власність незаконно захоплені землі, забезпечити умови нормальної господарської діяльності й найголовніше — запровадити на місцях тверду владу. Двадцятого травня з такими вимогами до гетьмана звернулися представники Уманського союзу хліборобів. У їхньому листі, зокрема, ідеться про те, щоб «поміщики і орендарі були негайно повернуті в свої господарства, щоб їм, нарешті, віддали їх маєтки, садиби, ліси, стави, пограбоване і розкрадене майно, хліб і фураж», відшкодували втрачене236.

Аналогічні вимоги висували і делегати Всеукраїнського з’їзду хліборобів-власників, який відбувся 27 травня. Учасники зібрання скаржилися, що уряд розробляє законопроекти без будь-якої участі хліборобів237. Двадцять першого червня 1918 р. відбулася зустріч делегатів від хліборобів Харківської, Херсонської, Полтавської та Волинської губерній із П. Скоропадським. Це були здебільшого середні землевласники, котрі клопотали не лише про збереження власних господарств та їхній захист, а й про створення нормальних умов праці та життя в Україні. Вони, зокрема, вимагали, щоб гетьманський уряд організував охорону, відновив судочинство, тверду владу та лад238. Хлібороби висловили бажання створювати загони самооборони для захисту своєї власності та відновлення правопорядку в країні. На цій зустрічі П. Скоропадський окреслив головні принципи, на яких було заплановано будувати земельну реформу: «великих земельних маєтків більше не буде; земля передасться хліборобському населенню, але в кількості не більше 25 десятин в одні руки… Поміщикам надасться право продавати всю землю Державному банкові для утворення земельного фонду Держави»239.

Отже, аграрне питання постало перед Радою Міністрів Української Держави з усією гостротою. Слід зазначити, що уряд проводив аграрну політику в екстремальних умовах воєнного часу, в атмосфері розбурханих революцією соціальних пристрастей, що їх постійно підігрівали агітацією соціалістичних партій. Сам принцип одержання землі тільки через викуп слугував приводом для демагогічних нападів з боку українських есерів і гаслом для антиурядової агітації. Усі розпорядження уряду в земельній справі трактували як новий «удар по інтересам селянства». Селяни не могли примиритися з поворотом від соціалізації землі до правового, поступового способу реформування аграрних відносин. Вони категорично не сприймали того, що гетьманська влада позбавила їх можливості одержати землю задурно, за рахунок багатшого сусіда. Крім того, втілення державної політики на місцях набирало форм, які здебільшого не відповідали планам уряду. Підготовка земельної реформи ускладнювалася відсутністю необхідних статистичних даних, реального інструментарію її здійснення.

230

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). Документи і матеріали: у 2 т. — Т. 2. — К., 2015. — С. 37—39.

231

Українська Держава (квітень — грудень 1918 року). Документи і матеріали: у 2 т. — Т. 2. — К., 2015. — С. 37—39.

232

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 128—130.

233

Україна: Хроніка ХХ століття: Рік 1918. — С. 182—183.

234

Нова Рада. — 1918. — 12 травня.

235

Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1918. — С. 191.

236

Україна: Хроніка ХХ століття. Рік 1918. — С. 200.

237

Там само. — С. 209.

238

Нова Рада. — 1918. — 23 червня.

239

Дорошенко Д. Історія України. — Т. ІІ. — С. 197.

Міністр внутрішніх справ Української Держави Ігор Кістяковський

Десятого травня 1918 р. уряд розповсюдив декларацію про характер, завдання і методи діяльності уряду, у якій, зокрема, зазначено, що він планує провести земельну реформу, поставивши собі неодмінною метою задовольнити земельні потреби малоземельних та безземельних хліборобів. «Сильне своїм господарством селянство є підвалиною народного добробуту в такій хліборобській країні, як Україна… Правительство не зупиниться перед ніякими жертвами, аби