Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років - Кирило Юрійович Галушко

військовополонених та загиблих воїнів, біженців, заклади опіки дорослого населення, літніх людей, осіб з вадами розумового та фізичного розвитку, створених здебільшого органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями, а також державні структури, які працювали ще до революції 1917 р. і залишилися без засобів до існування. Під особливою увагою гетьманської влади були біженці та військовополонені, на допомогу яким уряд виділив близько 17 млн крб273.

Характеризуючи фінансову політику гетьманської влади, більшість сучасників дослідників одностайні в її високій оцінці. Її успіху значною мірою сприяли фахові якості міністра фінансів Антона Ржепецького. Д. Дорошенко писав, що він «показав себе може занадто великим прихильником вузькокласових стремлінь фінансової буржуа­зії», але водночас «був добрим господарем, щиро обороняв інтереси Української Держави взагалі, беріг кожну копійку, доводячи ощадність часом аж до скупості і досяг головного свого завдання: створив українську грошову систему й забезпечив українській валюті високий курс»274. Ставлення українських опозиційних сил до А. Ржепецького не можна назвати прихильним. Адже більшості з них він був відомий як голова «Тетянинського комітету» із захисту біженців, у якому намагався сконцентрувати роботу всіх установ, що працювали в цьому напрямі, і не терпів конкуренції з боку українських товариств, зокрема «Товариства допомоги населенню Півдня Росії». Особисте ставлення до нього інтелігенції, а також його належність до партії кадетів заважали багатьом українським діячам об’єктивно оцінити роботу А. Ржепецького на посаді міністра фінансів Української Держави.

Під час перших публічних виступів міністр чітко окреслив завдання свого відомства, наголосивши, що «намагатиметься встановити українську валюту з високим курсом, обновити банківський апарат в формі Державного банку і банків приватних, щоб урегулювати господарське життя в Україні й установити сталий бюджет»275. Очоливши Міністерство фінансів, А. Ржепецький залишив без особливих змін його кадровий склад, а також залучив до праці висококваліфікованих фахівців у фінансовій сфері. Директором Кредитової канцелярії став Г. Лерхе, заступником міністра — колишній директор Кредитової канцелярії в Петрограді К. фон Заммен. При Міністерстві фінансів було збережено Експедицію заготовок державних паперів та основні штати працівників Державної скарбниці, яку очолив відомий економіст Х. Лебідь-Юрчик. Коментуючи фінансову політику за часів Гетьманату, він, зокрема, констатував високий рівень фахівців міністерства. За його словами, відомство не відмовляло «у кредитах на заспокоєння дійсних державних потреб, але енергійно охороняло державний скарб від замахів на марнотратство й надужиття». Така політика, на його думку, свідчила про збалансованість державного господарювання. Що ж до української валюти, то незважаючи на те, що крім природних багатств України, «до яких кредиторам трудно приступити», вона не мала жодного забезпечення. Проте мала високу цінність — карбованець дорівнював половині золотого франка276.

Водночас слід зазначити, що з перших кроків роботу міністерства значною мірою ускладнювали антигетьманські настрої серед урядовців, розповсюдження листівок із закликами до саботажу та страйків277. Не останню роль у подібних акціях відігравали чиновники вищого рангу, зокрема В. Мазуренко — член партії українських есдеків, який за часів Гетьманату був призначений заступником міністра фінансів.

Перші рішення гетьманського уряду були спрямовані на поліпшення грошового обігу та фінансового стану в Україні. Третього травня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів було розглянуто пропозиції А. Ржепецького щодо організації друкування грошових знаків у Києві в типографії Кульженка, в Одесі — в типографії військового відомства. За його поданням було також прийнято рішення про введення монополії на цукор і тютюн278. Крім того, міністр фінансів наполіг на запровадженні монополії на сірники й підвищенні залізничних тарифів.

Дев’ятого травня 1918 р. Міністерство фінансів провело через Раду Міністрів «Закон про додатковий випуск знаків Державної скарбниці». Крім 100 млн крб, випущених за законом УНР від 30 березня 1918 р., було ухвалено додатково надрукувати ще 400 млн карб.279 Слід також згадати, що в Україні допускався неконтрольований обіг російських рублів і «керенок», німецьких марок та австрійських крон. Аби убезпечити Україну від засилля російської валюти, уряд 17 серпня 1918 р. видав закон про обмеження ввезення в країну російських грошових знаків. Поряд із цим уживали кроки для стабілізації карбованця. П’ятнадцятого травня між Радою Міністрів Української Держави та урядами Австро-Угорщини і Німеччини було підписано угоду, на підставі якої Україна надавала цим державам кредит у 400 млн крб, вартість яких мала бути сплачена за курсом 2 австр. крони та 1,3 марки за карбованець. У такий спосіб уряд планував забезпечити доступ Центральних держав до української валюти, необхідний для розрахунку за продукти харчування та промислову сировину, закуплені ними в Україні, і водночас оздоровити карбованець, унеможливити його падіння у зв’язку з послабленням російської валюти280.

Міністрові фінансів і українським банкірам доводилося долати тиск із боку німецького та австро-угорського командування, яке вимагало примусово приймати марки та крони за більш вигідним для них курсом. За даними сучасного дослідника внутрішньої політики Української Держави Ф. Проданюка, у травні — червні 1918 р. фактично розпочалося фінансове протистояння між гетьманським урядом і німецьким військовим командуванням. Німецькі та австро-угорські офіцери заарештовували тих українських банкірів і працівників торговельних установ, які не бажали приймати до плати та обміну валют цих держав за завищеним курсом. Представники Київської групи армій також відмовлялися сплачувати податки та акцизні збори за вільним курсом281. Український уряд у зв’язку з цим звернувся до державних установ Німеччини та Австро-­Угорщини з нотами протесту проти такого тиску, а для більш ефективного захисту національних інтересів у фінансовій сфері тимчасово припинив розрахунки за торговельними операціями з Центральними державами282. Остаточному розв’язанню спірних питань у фінансовій сфері сприяла робота україно-німецько-­австрійської комісії, наслідком роботи якої стало підписання 4 липня 1918 р. проекту валютної угоди між усіма сторонами. Український уряд схвалив цей проект на засіданні 6 вересня 1918 р.283.

Десятого серпня гетьман затвердив ухвалений Радою Міністрів статут Українського державного банку та асигнування коштів до його основного капіталу в сумі 100 млн крб і 10 млн крб запасного фонду284. Банк розпочав свої фінансові операції 2 вересня 1918 р. Не менш важливим для стабілізації фінансової та господарської системи загалом і реалізації земельної реформи зокрема було заснування Українського земельного банку 23 серпня, який розпочав операції 1 вересня 1918 р. Земельний фонд банку становив 142 тис. десятин землі вартістю 19,8 млн крб, запасний фонд — 50 млн крб285.

В економічній і торгово-промисловій сфері гетьманська влада змушена була зважати на інтереси Німеччини та Австро-Угорщини, які за надання військової допомоги вимагали чіткого дотримання умов Берестейської угоди, зокрема щодо постачання в ці країни продуктів харчування та сировини. Слід зазначити, що Центральні держави через гостру внутрішню економічну кризу за будь-яку ціну прагнули вивезти з України якнайбільше харчів і сировини, завоювати на українському ринку міцні позиції та досягнути власного позитивного платіжного балансу. Ще 23 квітня 1918 р. було підписано загальний господарський договір між УНР й Німеччиною та Австро-Угорщиною. Проте основний тягар виконання цього договору з боку України ліг на гетьманський уряд. Згідно з домовленостями до 31 липня 1918 р. українська сторона мала продати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, а до 30 червня того ж року — 2,7 млн пудів великої рогатої худоби в живій вазі, 400 млн штук яєць, 900 вагонів спеціальних сортів дерева, 37,5 млн пудів заліза і руди та багато іншого продовольства й промислової сировини286. Окремими договорами від 24 травня та 1 червня український уряд дозволив Центральним державам закупити й вивезти 4 млн пудів цукру й цукрового піску. Договір, підписаний 10 вересня 1918 р., хоч і базувався на Берестейському договорі, але був для