Засадничі міфи ізраїльської політики - Роже Гароді

Джерело: Ален Котта. Капіталізм у всіх його станах. Вид. Файяр, 1991, с. 158.

Саме могутнє лобі, офіційно акредитоване при Капітолії, це AIPAC (American Israel Public Affairs Committee — Американо-ізраїльський громадський комітет).

Могутність жидів у США було такою вже в 1942 році, коли в готелі "Білтмор" у Нью-Йорку з'їзд максималістів вирішив, що настав час перейти від "жидівського осередку в Палестині" (обіцяної Бальфуром повільної колонізації шляхом покупки земель під англійським або американським протекторатом) до створення суверенної жидівської держави.

Двоїстість, що характеризує всю історію сіонізму, виражається в інтерпретаціях того, чим увінчалися зусилля Герцля, а саме декларації Бальфура (1917 р.). Формула "жидівський національний осередок "сходить до Базельського конгресу. Лорд Ротшильд підготував проект декларації про "національний принцип жидівського народу". Остаточний текст декларації Бальфура говорив не про всю Палестину, а тільки про "створення в Палестині національного осередку для жидівського народу". Усі говорили про " осередок", начебто мова йшла про духовний і культурний центр, а насправді думали про державу, як і сам Герцль. Ллойд-Джордж писав у своїй книзі "Правда про мирні договори" (Вид. Gollancz 1938, т. 2. с. 1138–1139): "Не потрібно сумніватися в тому, що було тоді на думці у членів кабінету… Палестина повинна стати незалежною державою". Примітно, що генерал Смєтс, член військового кабінету, заявив в Іоганнесбурзі 3 листопада 1915 року: "Прийдешні покоління побачать, як у Палестині знову виникне велика Жидівська держава".

26 січня 1919 року лорд Керзон писав: "Коли Вейцман вам щось говорить, і ви думаєте про "жидівське національний осередок", він має на думці щось зовсім інше: жидівська держава та арабське населення, підвладне жидам і кероване ними. Він намагається здійснити це під прикриттям британської гарантії".

Вейцман чітко пояснив британському уряду, що мета сіонізму — створення жидівської держави (з 4–5 мільйонами жидів). Ллойд-Джордж та Бальфур запевнили його, що "використовуючи термін "національний осередок" у Декларації Бальфура, ми мали на думці жидівську державу".

14 травня 1948 року Бен-Гуріон оголосив у Тель-Авіві незалежність: "Жидівська держава в Палестині буде називатися Ізраїль".

Незважаючи на розбіжності між тими, хто, як Бен-Гуріон, вважали, що обов’язок кожного жида в світі приїхати в цю державу, і тими, хто думав, що дії жидів у США більше важливі й для самого Ізраїлю, здужала остання тенденція: з 35 000 американців і канадців, що приїхали в Ізраїль, осіли в ньому тільки 5 400.

Джерело: Melvin I. Wofsky «Ми єдині! Американське жидівство і Ізраїль». Нью-Йорк, 1978, Вид. Ander Press — Doubleday с. 265–266.

Держава Ізраїль була прийнята в ООН завдяки безсоромному тиску лобі.

Ейзенхауер не хотів сваритися з арабськими нафтовидобувними країнами, "чудесним джерелом стратегічної могутності й одним з найбільших багатств у світовій історії", як він говорив.

Джерело: Bick. “Ethnic Linkage and Foreign Policy” (Етнічні зв'язки і закордонна політика) с. 81.

Трумен з передвиборних міркувань відкинув убік педантичність. Так само зробили і його спадкоємці.

Про могутність сіоністського лобі і жидівського електорату сам Трумен перед групою дипломатів в 1946 році: “Мені шкода, добродії, але я повинен зважати на сотні тисяч людей, які бажають успіху сіонізму. Серед моїх виборців немає тисяч арабів".

Джерело: Вільям Едді. Ф. Д. Рузвельт і Ібн-Сауд. Нью-Йорк. "Лівр френдз оф Мідл Іст", 1954, с. 31.

Колишній англійський прем'єр-міністр Клемент Еттлі підтверджує це свідчення: "Політика США в Палестині визначалася жидівськими голосами з пожертвуваннями великих жидівських фірм".

Джерело: Клемент Еттлі. Прем'єр-міністр згадує. Лондон, 1961, с. 181

Ейзенхауер разом з СРСР зупинив в 1956 році ізраїльську агресію (підтриману Англією і Францією) у зоні Суецького каналу.

Сенатор Дж. Ф. Кеннеді не виявив ентузіазму із цього приводу.

В 1958 році Конференція президентів жидівських асоціацій уповноважила голову Клюцника вступити в контакт із Кеннеді як з можливим кандидатом у президенти. Клюцник відверто заявив: "Якщо ви будете говорити що потрібно, можете розраховувати на мене, інакше від вас відвернуся не тільки я".

Джерело: Ми єдині! С. 265–266.

Клюцник пояснив Кеннеді, що той повинен говорити: Ейзенхауер під час кризи поводився погано, тоді як Трумен в 1948 році був на правильному шляху… Кеннеді пішов за цією "порадою" в 1960 році, коли з'їзд демократів обрав його кандидатом. Після своїх заяв у Нью-Йорку перед жидівськими представниками він отримав 500 000 доларів на виборчу кампанію, Клюцника як радника, і 80 % жидівських голосів (там же, с. 271–280).

Під час першої зустрічі з Бен-Гуріоном в готелі "Уолдорф Асторія" у Нью-Йорку навесні 1961 року Джон Кеннеді сказав йому: "Я знаю, що був обраний завдяки голосам американських жидів. Я зобов'язаний вам своєю перемогою. Скажіть, що я повинен зробити для жидівського народу".

Джерело: Едуард Тівман. Лобі. С. 56.

Ліндон Джонсон пішов ще далі. Один ізраїльський дипломат писав: "Ми втратили великого друга, але знайшли ще кращого… Джонсон кращий із друзів, яких Жидівська держава коли-небудь мала в Білому домі".

Джерело: I.L.Kenen, "Israel's Defense Line", Prometheus Book, 1981. pp. 66–67

Джонсон і справді надав потужну підтримку шестиденній війні в 1967 році. З тих пір 99 % американських жидів підтримували ізраїльський сіонізм. "Бути жидом сьогодні означає бути пов'язаним з Ізраїлем".

Джерело: Schlomo Avineri: "The Making of Modern Zionism", N.Y., Basis Book, 1981, p. 219

ООН резолюцією № 242 у листопаді 1967 року зажадала звільнення територій, окупованих під час війни. Де Голль після цієї війни оголосив ембарго на поставки зброї до Ізраїлю. Американський Конгрес взяв його за приклад. Але Джонсон у грудні всупереч цій забороні під тиском АІПАК наказав поставити літаки "Фантом", замовлені Ізраїлем.

Джерело: Bick. Цит. тв., с. 65 і 66.

На подяку за це Ізраїль не критикував війну у В'єтнамі.

Джерело: Абба Ебан. Автобіографія. С. 460.