Засадничі міфи ізраїльської політики - Роже Гароді
Чи можна заперечувати, що цей основний закон передбачає расову дискримінацію?
Аграрна політика ізраїльських керівників — це політика методичного пограбування арабського селянства.
Постанова 1943 року про експропріацію земель у суспільних інтересах є спадщиною періоду англійського мандата. Цей закон змінив свій зміст, коли він став застосовуватися з метою дискримінації, наприклад, коли в 1962 році були експропрійовані 500 га в Деір ель-Араді, Набелі і Бенехі, "суспільний інтерес" полягав в будівництві міста Кармел, призначеного лише для жидів.
Інший спосіб: використання надзвичайних законів, виданих в 1945 році англійцями проти жидів і арабів. Закон 124 дає військовому губернаторові можливість під приводом "безпеки" тимчасово скасовувати всі цивільні права, включаючи право на переміщення. І достатньо армії оголосити якусь зону забороненою з міркувань "безпеки держави" щоб жоден араб не міг ступити на ці землі без дозволу військового губернатора. За відмови в такому дозволі земля оголошувалася "необроблюваною" і міністерство сільського господарства могло привласнити цю землю, щоб "забезпечити її обробку".
Коли англійці видали в 1945 році цей жорстокий колоніальний закон для боротьби проти жидівського тероризму, юрист Бернард Йозеф. протестуючи проти цієї системи, заявив: "Чи пошириться офіційний терор на нас всіх?
Жоден громадянин більше не застрахований від довічного ув'язнення без суду… право адміністрації висилати будь-кого необмежено… немає необхідності робити якесь правопорушення, вистачить рішення, прийнятого в якійсь конторі".
І той же Бернард Йозеф, ставши міністром юстиції Ізраїлю, застосував ці закони проти арабів.
І. Шапіро із приводу тих же законів на тім же мітингу протесту 7 лютого 1946 року в Тель-Авіві ("Хапракліт", лютий 1946, с. 58–64) заявив ще більш твердо: "Порядок, установлений цим законодавством, безпрецедентний в історії цивілізованих країн. Навіть у нацистській Німеччині не було подібних законів".
І той же І. Шапіро, ставши генеральним прокурором Ізраїлю, а потім міністром юстиції, застосував ці закони проти арабів. Щоб виправдати збереження цих терористичних законів, надзвичайний стан, що існує в Ізраїлеві з 1948 року, ніколи не був скасований.
Шимон Перес писав у газеті "Давар" 25 січня 1972 року:
"Використання закону 125, на якому засноване військове правління, є прямим продовженням боротьби за жидівську імміграцію".
Указ про освоєння перелогових земель від 1948 року із змінами 1949 року мав ту ж спрямованість, але дозволяв діяти більш прямим шляхом: не треба було навіть шукати підстав у вигляді "суспільної необхідності" або "військової безпеки", міністерство сільського господарства могло просто реквізувати будь-які покинуті землі. А масовий вихід арабського населення після актів терору, що мали місце в Деір Ясіні в 1948 році, у Кафр Касємі 29 жовтня 1956 року, після погромів "загону 101", створеного Моше Дайяном, яким довго командував Аріель Шарон, дозволив "звільнити" великі території, очистивши їх від арабських власників та трудівників і віддавши в руки жидівських окупантів.
Механізм позбавлення фелахів власності був доповнений указом від 30 червня 1948 року, надзвичайною постановою від 15 листопада 1948 року про власність "відсутніх", законом про землі "відсутніх" (14 березня 1950 року), законом про придбання землі (13 березня 1953 року) і всім арсеналом заходів, що мають метою легалізувати крадіжку, змусивши арабів покинути свої землі, щоб створити там жидівські поселення, як показав Натан Вейншток у своїй книзі "Сіонізм проти Ізраїлю".
Щоб стерти навіть пам'ять про існування палестинського селянства й додати достовірність міфу про "пустельну землю", в арабських селах знищували всі будинку, паркани і навіть цвинтарі. Професор Ізраїль Шахак дав в 1975 році порайоний список стертих з лиця землі бульдозерами 385 арабських сіл з 475, що існували в 1948 році.
"Щоб створити вигляд, начебто в Палестині до Ізраїлю була "пустеля", сотні сіл були стерті з лиця землі бульдозерами разом з будинками, парканами і цвинтарями".
Джерело: Ізраїль Шахак. Расизм держави Ізраїль, с. 152 і наступні.
Ізраїльські поселення продовжували створюватися в Цізіорданії, з 1979 року — прискореними темпами, і за класичною колоніальною традицією поселенці були озброєні.
Загальний результат наступний: після вигнання півтора мільйонів палестинців "жидівська земля", як говорять люди з Жидівського національного фонду, що становила в 1947 році 6,5 %, нині становить більше 93 % Палестини (з них 75 % належать державі і 14 % національному фонду)
Баланс цієї операції підбила, що примітно, газета африканерів ПАР "Ді Трансвалер" — фахівець із расової дискримінації (апартеїду):
"Яка різниця між способом, за допомогою якого ізраїльський народ намагається уцілітися серед нежидівського населення, і способом, яким африканери намагаються зробити те ж саме?"
Джерело: Генрі Кацев. "Південна Африка: країна без друзів". Цит. у книзі Р. Стівенса "Сіонізм, Південна Африка і апартеїд".
Та ж система апартеїду проявляється як в особистому статусі, так і в присвоєнні земель. "Автономія", яку мають намір дарувати палестинцям ізраїльтяни, є еквівалентом "бантустанів" для чорних у ПАР.
Аналізуючи наслідки закону про "повернення", Клейн порушує питання: "Якщо жидівський народ значно перевищує інше населення держави Ізраїль, то, навпаки, можна сказати, що не все населення держави Ізраїль жиди, тому що в країні існують значні нежидівські меншості, головним чином араби та друзи[8]. Питання полягає в тому, щоб знати, якою мірою існування закону про повернення, що стимулює імміграцію однієї частини населення (обумовленої
