Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан
— Не прощаюсь,— говорить він, коли ми з Рюмкіним виходимо, поспішаючи до літака, і навіть відводить назад руки.
Ми бажаємо йому від душі «стояти на смерть» і не здаватися.
Поспішаємо на посадочну площадку. Йдемо прямо через замети. Літак чудово стоїть на лижах, а тільки ж учора його колеса грузли в непролазній багнюці.
Маршрут ми з льотчиками намічаємо такий: пролетимо над вузловими пунктами Корсунської битви, зробимо кілька кругів над Городищем, звідти вздовж шляхів наступу пролетимо до Корсуня-Шевченківського. Потім де-небудь біля села Стеблева, де почався останній етап розгрому німецько-фашистського угруповання, вони мене зсадять, а додому доберусь я вже як бог дасть...
Як змінився ландшафт з дня останнього нашого польоту в Канів! Всюди, скільки сягає зір, сніжні поля. Буран акуратно прикрив траншеї, окопи, снарядні воронки, одягнув увесь степ сніжною пеленою. Але Корсунська битва надто грандіозна, її сліди незгладимі.
Уже від Лебедина ми бачимо на дорогах вмерзлі в землю машини, транспортери, підводи. Чим далі в глибину кільця, тим їх більше. Вулиці величезного села Городища захаращені валками трофейної техніки. Батареї, гармати і міномети, кинуті в провулках, занесені снігом. Навіть залізничний насип, що веде до Корсуня, забитий машинами. Даю знак льотчику: не треба робити круг, картина і так ясна.
До Корсуня можна летіти, не заглядаючи в карту. Віхами служать машини, що стирчать із снігу. А ось, нарешті, і сам Корсунь-Шевченківський — цей становий хребет оточеного угруповання. Тут ми знижуємось, робимо кілька кругів. Так само, як і в Городищі, вулиці, провулки, міста забиті танками, гарматами, фургонами, машинами, спаленими і зовсім цілими,— величезна барахолка...
Я не поділяю думку моїх запальних колег, які зараз пишуть про німців: «тікають», «рятуються», «дезорганізовані», «деморалізовані». Ні, німецький солдат ще стійкий. Він уміє виконувати наказ. Але ось накази ці вже не відзначаються ні логікою воєнного мислення, ні гостротою замислів полководців. І якщо вже стосовно цієї операції й говорити про дезорганізацію, про втрату мужності, то це швидше можна віднести на адресу командування, причому саме верховного командування, яке вирішило будь-якою ціною обороняти свій «смілянсько-миронівський виступ».
За Корсунем великий ворожий аеродром. Напевно, заметіль перешкодила злетіти цим важким вантажним літакам, які доставляли в останні дні все необхідне оточеним. Частина їх підбита або перекинулась при зльоті. Але деякі все ще стоять рядами, у шаховому порядку, цілісінькі. Почав рахувати, але збився: багато.
Біля Стеблева, як і домовилися, знижуємося й сідаємо без всяких пригод.
Залишивши літак у розпорядженні Рюмкіна, продовжую шлях пішки. Це досить-таки важко: перемети, а під ними болото. Ледве знаходжу штаб однієї з бригад танкової армії генерала Ротмістрова. Прошу всюдихід — об’їхати поле бою. Але й на ньому не пройдеш по таких заметах. Щойно одержана перемога робить танкістів надзвичайно щедрими: вони дають танк Т-34. Його доведеться відправляти на рембазу.
На танку рухаємось до Шендерівки. Танк бурчить, реве, смикається, грудьми проломлюючи замети, що перегородили шлях, але йде швидко. Чудова машина!
Зимовий шлях звивається, зникаючи в лісі, здіймається на пагорб. Саме тут перед нами і відкривається поле великої битви.
Біля дороги праворуч, ліворуч, на горбі, що увінчаний топографічною вежею, та в низині, що підходить до шляху, далеко, скільки сягає зір, — обледенілі тіла в сіро-зелених шинелях. Дуже схоже на знамениту картину Верещагіна. А вздовж дороги, що в’ється в напрямку села, вози, кістяки спалених машин, кинуті батареї...
Ми довго кружляємо по полях і дорогах, між Комарівкою і селами Почапинці та Журжинці, роздивляючись картину побоїща. Танкісти задоволені, щедро пригощають мене цим видовиськом — що ж, адже й вони творили всю цю перемогу. Здається, немає можливості полічити втрати, яких зазнав тут противник. Повз мертвих шляхами шкутильгають живі. Одна з колон полонених, яка пішки прямує від Шендерівки на Городище, розтягнулась на кілька кілометрів. Брудні, обірвані німці, хитаючись від втоми й виснаження, йдуть, глибоко засунувши руки в рукава, втягнувши голови в плечі. Бійці-автоматники, наперекір правилам конвойної служби, йдуть табунцем, покурюючи, ведучи бесіду між собою з благодушним настроєм. Це, звичайно, не діло. Йти їм належить по обидва боки колони, через відповідні інтервали. Але ж полонені так вимучені в минулих боях, набрались такого страху, що навряд чи кому з них прийде в голову тікати.
У селі Журжинці мені показали тільки-но знайдений і доставлений сюди з поля бою труп у генеральському мундирі. Підстаркувата лиса людина, худе, давно не голене обличчя. На голові довгастий шрам... Заношений мундир з генеральськими погонами. Добротні шеврові чоботи на хутрі, розбиті, покриті грязюкою. У кишені знайдено документи: військове посвідчення на ім’я генерал-лейтенанта Штеммермана, дозвіл на полювання в заповіднику, кілька листів з дому, сімейні фотографії.
Так ось він, командуючий корсунь-шевченківським угрупованням, людина, яка відхилила нашу пропозицію про здачу, занапастила десятки тисяч солдатів, — погубила марно, чи то із доктринерської впертості, дуже притаманної ще старій рейхсверівській школі, чи то через фальшиве розуміння офіцерської честі, а вірніше всього, як це було в Сталінграді, через страх перед Гітлером.
Як би там не було, він не втік на літаку, як це зробили вищі офіцери його штабу, не покинув своїх солдатів. Він залишився з ними і загинув солдатською смертю. А може бути, це своєрідне самогубство? Хто
