Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан
Але в невимовно важких умовах бездоріжжя наступ продовжує розвиватися. Бої йдуть безперервно, не вщухаючи навіть вночі. Боєприпаси в наступаючі частини скидають на парашутах з транспортних літаків, доставляють на возах, запряжених кіньми і волами, і люди, так, саме люди, тягнуть їх на собі у в’юках. Танкісти в основному перейшли на трофейний бензин. Всі наступаючі харчуються за рахунок тих продовольчих складів ворога, які вони захоплюють у боях. Трофеї величезні. Нескінченні ешелони з пшеницею, мороженим м’ясом, з пальним...
Шляхом, здається, не може пробратися жодна колісна машина. Але, стежачи по карті, ми бачимо, як зменшується, ніби танучи, площа, яку займає німецьке угруповання. Наші частини неначе заганяють різець в тіло ворожої оборони, відколюють від нього одне село за одним, потім беруть їх під перехресний вогонь і, нарешті, зламавши волю до опору, атакують, іноді навіть з чотирьох боків.
Оперативна ідея оточення, яке є найбільш активною формою сучасного наступального бою, втілюється в тактику, і дії командирів усіх родів військ, що вирішують у цій операції свої окремі завдання.
До могили великого Тараса
Новина! Радісна новина! Сьогодні визволено придніпровське місто Канів. Ворог вигнаний з гори Чернечої, на якій похований Тарас Шевченко.
Більше терпіти немає сил. На світанку ми з Рюмкіним одягаємось потепліше і без особливої надії на успіх, прямо цілиною, через розкисле поле, несучи на кожному чоботі по пуду чорнозему, чвалаємо до польового аеродрому. Інколи доводиться зупинятися, нахилятися і витягувати чоботи за вушка.
Палить сонце. Але нам все здається темним, похмурим. І раптом ніби блискавка спалахує. Що таке? Знайомий торохтливий звук. Звук, який нам зараз дорожчий, ніж спів райської пташки. Звук «кукурузника», знаменитого літака «У-2». За мить із-за пагорба вилітає і він сам — милий, строкатий, незграбний і такий дорогий нашому серцю літак-зв’язківець.
Удача! Диявольська удача! Забувши про все, біжимо, точніше повземо полем до самої злітної площадки.
Командир ескадрильї капітан Іваненко, той самий, з яким холодного листопадового вечора ми без пропелера сідали на випадковий аеродром на шляху до Москви, побачивши двох схвильованих кореспондентів, з усмішкою попереджає всі наші питання.
— Літак потрібен? Знаю. Дуже терміново? Не треба слів — знаю. Начальник штабу наказав? Знаю. Звільнили могилу Тараса Шевченка? Також, уявіть, знаю... І все-таки, товариші, поки що нічого зробити не можу. Ждіть.
Благаємо, наполягаємо. Навіть ввічливо погрожуємо. Капітан непохитний. Так, він послав літак у розвідку. Знявся ніби непогано. От якщо сяде благополучно, нас випустять. Стоячи на ганку напівзруйнованого будиночка, дивимось з нудьгою, як сонце набирає висоту. За дверима, прямо на соломі, лежать льотчики в унтах, комбінезонах, у шоломах, теж змучені вимушеним неробством. Нетерплячий мій собрат випитує в кожного з них окремо, а потім і в усіх разам, чи є в нас шанси вилетіти.
Я лаштуюсь на соломі і, опустивши вуха шапки, дрімаю. Раптом лунають несамовиті вигуки.
— Літак! Летимо! — Рюмкін танцює наді мною якийсь дикий танець, «лійки» і «контакси», якими він обвішаний, стрибають, ніби амулети на оскаженілому шамані.
Знайомий уже нам льотчик Альоша Мерзляков прокладає на карті маршрут. Ми потихеньку просимо його зробити так, щоб, вилетівши на північ, пройти кільцем оточення і повернутися з півдня, словом, не тільки побувати на могилі великого Кобзаря, але й облетіти все угруповання. Він боязко оглядається на Іваненка і мовчки киває. Ми вже не раз літали разом з ним, і його юному серцю притаманний репортерський азарт.
Довго, нестерпно довго торохтить по розкислому полю наш літак, не в силі відірватися. Потім важко здіймається і летить. Летить...
Під крилами пливе обпалена, зранена українська земля. З невеликої висоти разюче чітко видно сліди недавніх боїв, і по цих слідах на землі, на десятки кілометрів покльованої снарядами, мінами, можна прочитати історію недавніх боїв, зрозуміти, якими жорстокими вони були.
Зеленіюче поле біля села Кумейки вздовж і впоперек, доки сягає зір, покреслене подвійними слідами танкових гусениць. Танки сходились, розходились, крутились у жорстокому бою. Наші машини, прорвавшись, давили ворожу піхоту, і зверху було видно, як їх сліди, ніби олівцем на папері, перекреслювали гітлерівські окопи. Бачимо дзот, зовсім розчавлений гусеницями стальної громади, що розвернулась на ньому. Бачимо й наші танки, спалені й підбиті. Так, і тут перемога далась нелегко.
Зверху все це маленьке, іграшкове, і лише звичка читати карту допомагає зрозуміти, яке грандіозне все, що звершилось зараз на цьому, по-весняному мокрому і зеленому, клаптику української землі.
Чим ближче до Дніпра, тим частіше й наочніше сліди ворожого опору. Останні кілометри летимо над окопами, ескарпами, дротяними загорожами, що обплутують галявини соснових лісів, піщані буруни, глибокі зморшки яру, над артилерійськими позиціями, над горбами, над дзотами, що увінчують вершини курганів біля річок.
Ось він — тутешній бастіон «Східного валу». Дивишся на нього, і тебе вражає те, як правий був колись командуючий, кажучи, що в сучасній війні всі ці «лінії» і «вали» самі по собі нічого не вирішують. Скільки сил, засобів, часу затрачено на створення всіх цих споруд, а маневрені, рухомі
