Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
Соціальний характер і соціальна структура
Взаємовідносини між соціальним характером та соціоструктурою ніколи не бувають статичними, бо процес розвитку обох елементів безконечний. Зміна одного з чинників спричиняє зміну іншого. Чимало революціонерів вважають, що спочатку треба радикально змінити політичну та економічну структуру, а вже згодом, на наступному етапі, неодмінно зміниться і людська свідомість, отже, як буде створено нове суспільство, то майже автоматично виникне і нова Людина, Вони не розуміють, що нова еліта, мотивована так само, як і попередня, прагнутиме відтворити умови колишнього суспільства в нових соціально-економічних інституціях, що виникнуть у революційний період; що перемога революції обернеться її поразкою як революції, хоча, можливо, і не як історичної фази розвитку суспільства, що проклала шлях до нової соціально-економічної структури і зупинилася у своєму бурхливому розвитку. Хрестоматійними прикладами є Французька революція і революція в Росії. Знаменно, що Ленін, який не визнавав, що вдача революціонера може істотно вплинути на здійснення ним революційних перетворень, рішуче змінив свою думку в останній рік життя, коли виразно побачив негативні риси характеру Сталіна, і тому рекомендував у заповіті не робити Сталіна його наступником.
Протилежну позицію посідають ті, хто запевняє, що спочатку треба змінити природу людини — її свідомість, цінності, характер, — а вже потім будувати справді людське суспільство. Історія людства свідчить, що й вони помиляються. Зміни психіки людини завжди лишалися атрибутом приватної сфери і або приводили до створення вкрай обмежених оаз нової свідомості, або ж виявлялися неефективними, оскільки проповідь духовних цінностей супроводжувалась на практиці реалізацією цінностей, прямо протилежних.
Соціальний характер і «релігійні» потреби
Соціальний характер має ще одну визначну функцію, крім функції задоволення потреб суспільства в певному типі характеру і зумовлених цим характером потреб індивіда. Він покликаний задовольняти внутрішні, властиві людині, релігійні потреби. Слово «релігія» використовується тут не для позначення системи, що обов'язково має справу з поняттям Бога або з ідолами чи просто сприймається як релігія, а для позначення системи поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка є схемою орієнтації для індивіда та об'єктом його поклоніння. У такому широкому значенні слова жодна культура минулого чи сьогодення, та, вочевидь, і майбутнього, не може розглядатися як така, що не містить у собі релігії.
Наведене визначення «релігії» не розкриває її специфічного змісту. Люди можуть поклонятися тваринам, деревам, золотим чи кам'яним ідолам, невидимому Богу, святому або злісному вождю; вони можуть поклонятися своїм предкам, своєму народу, класу а чи партії, грошам або успіху. Їхня релігія може сприяти розвитку руйнівних сил або любові, пануванню або солідарності; вона здатна стимулювати до розвитку розум або паралізувати його. До такої системи люди можуть ставитися як до релігії і відрізняти її від усього світського або вони можуть вважати, що в них взагалі нема ніякої релігії і розглядати свою прихильність до таких ніби цілком світських об'єктів, як влада, гроші чи успіх, тільки як устремління до всього практичного й раціонального. І питання не в тому, релігія це чи ні, а в тому, яка це релігія, чи сприяє вона подальшому розвитку людини, реалізації її людських здібностей, чи перешкоджає цьому.
Кожна конкретна релігія, якщо вона справді мотивує поведінку людини, являє собою не просто суму доктрин і вірувань; вона закорінена у специфічній структурі характеру індивіда і — оскільки вона є релігією групи — в соціальному характері. Таким чином, релігійні установки можуть вважатися складовою структури нашого характеру, бо ми — це те, чому ми віддані, а те, чому ми віддані, мотивує нашу поведінку. Однак часто індивід навіть не усвідомлює, що насправді є об'єктом його особистого поклоніння, і плутає свої «офіційні» уявлення та погляди зі справжньою, хоча й таємною релігією. Наприклад, людина поклоняється владі, але проповідує релігію любові — в цьому випадку релігія влади є її таємною релігією, тоді як її так звана офіційна релігія, приміром християнство, — це всього лищ ідеологія.
Релігійні потреби вкорінено в основних умовах існування людського виду. Ми становимо такий самий біологічний вид, як шимпанзе, кінь чи ластівка. Кожен вид визначається специфічними анатомічними та фізіологічними ознаками. Я вважаю, що для людського виду, окрім існуючого загальноприйнятого визначення в термінах біології, слід давати визначення в термінах психології. У процесі біологічної еволюції тваринного світу людський вид виникає на стику двох тенденцій розвитку. Одна з них — дедалі менша детермінованість поведінки інстинктами (слово «інстинкт» вживається тут не в сучасному розумінні, яке виключає можливість навчання, а в розумінні органічного спонукання). Є чимало суперечливих поглядів на природу інстинктів, але всі визнають, що чим вище піднялася тварина сходами еволюції, тим меншою мірою її поведінка детермінована філогенетично запрограмованими інстинктами.
Процес безперервного зменшення детермінованості поведінки інстинктами можна уявити як континуум, на початку якого перебувають еволюційно нижчі тварини, найбільшою мірою детерміновані інстинктами; ця детермінованість зменшується протягом еволюції і досягає певного рівня у ссавців; далі цей процес розвивається у приматів, але навіть тут ми виявляємо величезний розрив між нижчими і людиноподібними мавпами (це показали P. М. та А. В. Йеркси [115] у класичному дослідженні від 1929 p.)• У поведінці видів Ното детермінація інстинктами сягає мінімуму.
Іншою тенденцією еволюції тваринного світу є збільшення мозку, особливо неокортексу. І тут також еволюцію можна уявити як континуум: з одного боку — нижчі тварини з найпримітивнішою нервовою системою і порівняно невеликою кількістю нейронів, з другого — Ното sapiens із великим мозком і складнішою його структурою, у першу чергу — структурою кори, яка втричі більша за кору головного мозку наших предків — приматів і містить справді фантастичне число міжнейронних зв'язків.
З урахуванням усіх цих відомостей людський рід можна визначити так: це примати, що виникли в той момент еволюції, коли детермінація поведінки інстинктами досягла мінімуму, а розвиток мозку — максимуму. Такого поєднання мінімальної детермінації інстинктами і максимального розвитку мозку у процесі еволюції тваринного світу раніше не траплялося, і з біологічного погляду воно являє