Українська література » Наука, Освіта » Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм

Читаємо онлайн Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
добро і зло, а також пізнали одне одного як окремі істоти й усвідомили, що їхню первісну єдність порушено, що вони стали чужи­ми одне одному. Вони і близькі, і водночас — відокремлені й віддалені. Вони відчувають глибокий сором від того, що бачать одне одного «оголеними», і разом з тим ще й усвідом­люють взаємне відчуження, неймовірне провалля, яке роз­діляє ix. «І зробили опаски собі», щоб уникнути всієї повноти людських взаємин і оголеності, в якій вони постали одне перед одним. Але сором, як і почуття провини, не заховаєш за фіговим листком. Вони не зблизилися у любові; можливо, вони й бажали одне одного фізично, але фізична близькість не усуває відчуженості. І те, що між ними не було любові, можна бачити з їхнього ставлення одне до одного: Єва не намагається захистити Адама, Адам пробує уникнути по­карання, звинувачуючи в усьому Єву.

Що ж за гріх вони вчинили? Вони побачили одне одно­го як розділені, ізольовані, егоїстичні людські істоти, які не можуть подолати свою роз'єднаність навіть в акті кохання. Цей гріх вкорінений у самім людськім існуванні. Позбавле­ні первинної гармонії з природою, притаманної тваринам, життя яких обумовлене вродженими інстинктами, наділені розумом і самосвідомістю, ми не можемо не відчувати своєї безмежної відчуженості від будь-якої іншої людської істоти. У католицькій теології є дефініція «пекло» для позначення такого способу існування, який супроводжує роз'єднання і відчуження, що їх не може подолати й кохання. Це для нас нестерпно. Ми мусимо якимось чином подолати це ка­тування абсолютною роз'єднаністю: чи то підкорюючись, чи то владарюючи, чи то намагаючись притлумити голос розуму й усвідомлення. Проте дія кожного з цих способів швидкоплинна; вони лише блокують вирішення проблеми. Єдиний спосіб порятуватися з цього пекла — вивільнитися з в'язниці свого егоцентризму, досягти єднання з усім сві­том. Егоцентрична роз'єднаність є основним гріхом, а та­кий гріх спокутують любов'ю. Саме англійське слово «спо­кута» (atonement) висловлює цю ідею: етимологічно воно походить від слова «at-onement», що середньовічною ан­глійською означало «єднання, злиття, об'єднання». Оскіль­ки гріх роз'єднаності не є актом непослуху, він не потребує прощення. Однак такий гріх потрібно зцілити, і це здатна зробити лише любов, аж ніяк не покарання.

Райнер Функ вказав мені на те, що неавторитарна концепція гріха як роз'єднаності була сформульована деякими отцями церкви, які наслідували лінію Ісуса. На підтвердження він наводить приклади, запозичені в Анрі де Любака [21]. Оріген твердить: «Де править гріх, там розділення, але де править добродійність — там єдність і єднання». Максим Сповідник вважає, що через Адамів гріх рід людський, «який мав би бути гармонійним цілим, що не відає конфлікту між моїм і твоїм, перетворився на хмару порошинок — окремих індивідів». Такі думки щодо руйнації первісної єдності Адама можна віднайти і в ідеях Блаженного Августина, і, як вказує Ауер, у вченні Фоми Аквінського. Де Любак робить такий висновок: «Якщо йдеться про відновлення (Wiederherstellung), то порятунок уявляється як необхідне набуття втраченої єдності, як від­новлення надприродної єдності з Богом і водночас єднан­ня людей одне з одним» (див. також «Концепцію гріха і по­каяння» в моїй книзі «Ви будете мов боги» [51], де докладно розглядається проблема гріха).

Насамкінець можна підсумувати: при орієнтації на володіння, а отже, і за авторитарного ладу гріх — це не­покора, і позбуваються його за допомогою покаяння — кари — нової підлеглості. При орієнтації на буття, при неавторитарному ладі гріх — це відчуженість, а її можна подолати, коли розкріпачити розум і звільнити себе для любові і єднання.

Щиро кажучи, історію гріхопадіння можна інтерпрету вати двома способами, бо вона містить в собі як автори­тарні елементи, так і ті, що сприяють визволенню людини. Але самі по собі уявлення про гріх як про непокору і як про відчуження є діаметрально протилежними.

Історія Вавилонської вежі зі Старого Заповіту, оче­видно, містить ту саму ідею. Рід людський досягнув стану єднання, символом якого був факт спілкування всіх на­родів однією мовою. Але владні амбіції і прагнення мати найвеличнішу вежу призвели до руйнації єдності людей, до їхньої роз'єднаності. В певному сенсі історія Вавилонської вежі — це друге «гріхопадіння», гріх давнього людства. Оповідь ця ускладнена тим, що Бог злякався людського єднання і відповідного набуття людьми сили. «І промовив Господь: „Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їхньої праці. Не буде тепер нічого для них не­можливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змі­шаймо там їхні мови так, щоб не розуміли вони мови одне одного“» (Буття, XI, 6—7). Звісно, це та сама проблема, що і в історії гріхопадіння: Бог злякався сили, якої може на­бути чоловік чи жінка, коли скуштують плодів з Дерева життя і з Дерева пізнання добра і зла.

СТРАХ СМЕРТІ — УТВЕРДЖЕННЯ ЖИТТЯ

Як зазначалося раніше, страх втратити свою влас­ність є неминучим наслідком відчуття безпеки, яку ця власність дає. Я хочу розвинути цю ідею.

Звичайно, можна не пов'язувати себе з власністю і, таким чином, не боятися втратити її. А як щодо страху втратити саме життя — щодо страху смерті? Хіба його від­чувають лише хворі і старі? Чи, може, кожен боїться емерті? Чи переслідує нас протягом усього життя думка, що нам доведеться померти? Чи не стає цей страх більш ін­тенсивним і усвідомленим у міру наближення кінця життя через похилий вік і хвороби?

Психоаналітики мусили б провести широкі система­тичні дослідження цього феномену, його проявів від ди­тинства й до глибокої старості і проаналізувати як підсві­домі, так і свідомі прояви страху смерті. Такі дослідження не мають обмежитися аналізом окремих випадків; потріб­но, використовуючи сучасні методи психоаналізу, вивчити великі групи людей. Оскільки такі дослідження досі ще не проводилися, доводиться робити бодай попередні висно­вки, взявши за основу цілу низку розрізнених відомостей.

Вочевидь, найзначнішим із цих проявів є глибоко вкорінена жадоба безсмертя, що заявляє про себе у ба­гатьох ритуалах і віруваннях, націлених на збереження людської плоті. З другого боку, сучасна суто американська форма заперечення смерті через «прикрашання» тіла свід­чить про спроби приглушити страх смерті елементарним камуфлюванням.

Будда, Ісус, стоїки і Мейстер Екхарт вчать, що є лиш один спосіб приглушити цей страх — не чіплятися за життя, не ставитися до життя як до власності. По суті, страх смерті — це не зовсім те, що нам здається, це не страх, що життя закінчиться. Як говорив Епікур, смерть не має до нас жодного стосунку, бо «коли ми є, смерті ще нема, а коли настає смерть, тоді вже немає нас» (Діоген Лаертський [23]). Звісно,

Відгуки про книгу Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: