Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
Що ж за гріх вони вчинили? Вони побачили одне одного як розділені, ізольовані, егоїстичні людські істоти, які не можуть подолати свою роз'єднаність навіть в акті кохання. Цей гріх вкорінений у самім людськім існуванні. Позбавлені первинної гармонії з природою, притаманної тваринам, життя яких обумовлене вродженими інстинктами, наділені розумом і самосвідомістю, ми не можемо не відчувати своєї безмежної відчуженості від будь-якої іншої людської істоти. У католицькій теології є дефініція «пекло» для позначення такого способу існування, який супроводжує роз'єднання і відчуження, що їх не може подолати й кохання. Це для нас нестерпно. Ми мусимо якимось чином подолати це катування абсолютною роз'єднаністю: чи то підкорюючись, чи то владарюючи, чи то намагаючись притлумити голос розуму й усвідомлення. Проте дія кожного з цих способів швидкоплинна; вони лише блокують вирішення проблеми. Єдиний спосіб порятуватися з цього пекла — вивільнитися з в'язниці свого егоцентризму, досягти єднання з усім світом. Егоцентрична роз'єднаність є основним гріхом, а такий гріх спокутують любов'ю. Саме англійське слово «спокута» (atonement) висловлює цю ідею: етимологічно воно походить від слова «at-onement», що середньовічною англійською означало «єднання, злиття, об'єднання». Оскільки гріх роз'єднаності не є актом непослуху, він не потребує прощення. Однак такий гріх потрібно зцілити, і це здатна зробити лише любов, аж ніяк не покарання.
Райнер Функ вказав мені на те, що неавторитарна концепція гріха як роз'єднаності була сформульована деякими отцями церкви, які наслідували лінію Ісуса. На підтвердження він наводить приклади, запозичені в Анрі де Любака [21]. Оріген твердить: «Де править гріх, там розділення, але де править добродійність — там єдність і єднання». Максим Сповідник вважає, що через Адамів гріх рід людський, «який мав би бути гармонійним цілим, що не відає конфлікту між моїм і твоїм, перетворився на хмару порошинок — окремих індивідів». Такі думки щодо руйнації первісної єдності Адама можна віднайти і в ідеях Блаженного Августина, і, як вказує Ауер, у вченні Фоми Аквінського. Де Любак робить такий висновок: «Якщо йдеться про відновлення (Wiederherstellung), то порятунок уявляється як необхідне набуття втраченої єдності, як відновлення надприродної єдності з Богом і водночас єднання людей одне з одним» (див. також «Концепцію гріха і покаяння» в моїй книзі «Ви будете мов боги» [51], де докладно розглядається проблема гріха).
Насамкінець можна підсумувати: при орієнтації на володіння, а отже, і за авторитарного ладу гріх — це непокора, і позбуваються його за допомогою покаяння — кари — нової підлеглості. При орієнтації на буття, при неавторитарному ладі гріх — це відчуженість, а її можна подолати, коли розкріпачити розум і звільнити себе для любові і єднання.
Щиро кажучи, історію гріхопадіння можна інтерпрету вати двома способами, бо вона містить в собі як авторитарні елементи, так і ті, що сприяють визволенню людини. Але самі по собі уявлення про гріх як про непокору і як про відчуження є діаметрально протилежними.
Історія Вавилонської вежі зі Старого Заповіту, очевидно, містить ту саму ідею. Рід людський досягнув стану єднання, символом якого був факт спілкування всіх народів однією мовою. Але владні амбіції і прагнення мати найвеличнішу вежу призвели до руйнації єдності людей, до їхньої роз'єднаності. В певному сенсі історія Вавилонської вежі — це друге «гріхопадіння», гріх давнього людства. Оповідь ця ускладнена тим, що Бог злякався людського єднання і відповідного набуття людьми сили. «І промовив Господь: „Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їхньої праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови так, щоб не розуміли вони мови одне одного“» (Буття, XI, 6—7). Звісно, це та сама проблема, що і в історії гріхопадіння: Бог злякався сили, якої може набути чоловік чи жінка, коли скуштують плодів з Дерева життя і з Дерева пізнання добра і зла.
СТРАХ СМЕРТІ — УТВЕРДЖЕННЯ ЖИТТЯ
Як зазначалося раніше, страх втратити свою власність є неминучим наслідком відчуття безпеки, яку ця власність дає. Я хочу розвинути цю ідею.
Звичайно, можна не пов'язувати себе з власністю і, таким чином, не боятися втратити її. А як щодо страху втратити саме життя — щодо страху смерті? Хіба його відчувають лише хворі і старі? Чи, може, кожен боїться емерті? Чи переслідує нас протягом усього життя думка, що нам доведеться померти? Чи не стає цей страх більш інтенсивним і усвідомленим у міру наближення кінця життя через похилий вік і хвороби?
Психоаналітики мусили б провести широкі систематичні дослідження цього феномену, його проявів від дитинства й до глибокої старості і проаналізувати як підсвідомі, так і свідомі прояви страху смерті. Такі дослідження не мають обмежитися аналізом окремих випадків; потрібно, використовуючи сучасні методи психоаналізу, вивчити великі групи людей. Оскільки такі дослідження досі ще не проводилися, доводиться робити бодай попередні висновки, взявши за основу цілу низку розрізнених відомостей.
Вочевидь, найзначнішим із цих проявів є глибоко вкорінена жадоба безсмертя, що заявляє про себе у багатьох ритуалах і віруваннях, націлених на збереження людської плоті. З другого боку, сучасна суто американська форма заперечення смерті через «прикрашання» тіла свідчить про спроби приглушити страх смерті елементарним камуфлюванням.
Будда, Ісус, стоїки і Мейстер Екхарт вчать, що є лиш один спосіб приглушити цей страх — не чіплятися за життя, не ставитися до життя як до власності. По суті, страх смерті — це не зовсім те, що нам здається, це не страх, що життя закінчиться. Як говорив Епікур, смерть не має до нас жодного стосунку, бо «коли ми є, смерті ще нема, а коли настає смерть, тоді вже немає нас» (Діоген Лаертський [23]). Звісно,