Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
Якщо я — це те, що я маю, і якщо я втрачу те, що маю, тоді ким же я буду? Не ким іншим, як переможеним, спустошеним, жалюгідним свідченням неправильного способу життя. Оскільки я можу втратити те, що маю, я постійно відчуваю невідступне хвилювання щодо майбутньої долі моєї власності. Я боюся злодіїв, економічних змін, революцій, хвороб, смерті, боюся кохання, свободи, розвитку, будь-яких змін, усього невідомого. Тому мене не полишає відчуття неспокою, я страждаю від хронічної іпохондрії, я стурбований станом здоров'я, а також тим, аби не втратити все, чим володію. І я стаю агресивним, суворим, недовірливим, відлюдним, мною керує потреба мати ще більше, аби почувати себе в більшій безпеці. Ібсен у «Пер Ґюнті» подав чудовий опис такої егоцентричної особи. Герой Ібсена цілковито поглинутий собою; у своєму безмежному егоїзмі він вважає, що є самим собою, оскільки є «сплетінням бажань». Наприкінці життя він дізнається, що власницька структура існування завадила йому стати самим собою, що він — пустоцвіт, людина, яка не відбулася, яка ніколи самою собою й не була.
Спосіб існування, орієнтований на буття, виключає можливість хвилювання і стривоженості, що породжені страхом втрати власності. Якщо я — це те, що я є (а не те, що я маю), ніхто не в змозі погрожувати моїй безпеці і моїй ідентичності. Центр мого єства міститься в мені самому; здатність бути і реалізувати властиві мені сили є складовою структури моєї вдачі, і ця здатність залежить лише від мене. Все це справедливо за умови природного плину життя і, звісно ж, не стосується таких непередбачуваних обставин, як раптова хвороба, нещастя чи інші суворі випробування.
На противагу володінню, яке поступово зменшується у міру використання тих речей, які становлять його основу, буття у міру його реалізації має тенденцію збільшуватися. (У Біблії цей парадокс символічно виражений в образі «неопалимої купини», яка горить, та не згорає.) Такі найважливіші потенції, як спроможність мислити, любити, здатність до художньої чи інтелектуальної творчості, отримуючи реалізацію, протягом життя людини зростають. Усе, що використовується, не марнується, і навпаки — зникає без користі те, що ми намагаємося зберегти. При існуванні за принципом буття єдина загроза моїй безпеці прихована в мені самому — це брак віри в життя, у свої творчі можливості, це тенденція до регресу, це властиві мені лінощі й готовність віддати іншим право керувати моєю долею. Однак не можна вважати, що всі ці остороги внутрішньо властиві буттю, тоді як небезпека втрати становить невід'ємну особливість володіння.
СОЛІДАРНІСТЬ — АНТАГОНІЗМ
Любити, захоплюватися, радіти, не намагаючись при цьому володіти об'єктом любові й захоплення, — на ці людські потенції звертав увагу Судзукі, порівнюючи зразки англійської та японської поезії (див. І розділ). Справді, сучасній західній людині складно відчути задоволення, не пов'язане з бажанням володіти. Але воно аж ніяк нам не чуже. Приклад Судзукі з квіткою був би недоречним, якби перед очима подорожнього постала не квітка, а, скажімо, гора, або луки, або щось інше, що неможливо забрати з собою. Очевидно, багато людей, якщо не більшість, насправді нездатні побачити гору; замість того аби споглядати її, вони вважають за доцільніше з'ясувати її назву, висоту а чи зійти на неї, що можна розуміти як одну з форм володіння. І лише небагато хто може насправді бачити гору і захоплюватися цим. Те ж саме можна сказати і про насолоду музикою: купуючи запис, який людина вподобала, вона здійснює акт володіння цим музичним витвором. Либонь, більшість людей, які отримують втіху від мистецтва, елементарно «споживають» його; і лише деяким особам властиво справді насолоджуватися музикою і мистецтвом, не відчуваючи ані найменшого імпульсу оволодіти ним.
Подеколи вираз обличчя людини видає щиру її реакцію на щось. Нещодавно я переглядав телефільм, де показували виступи дивовижних китайських акробатів і жонглерів. Камера під час зйомок циркової вистави часом фіксувала й аудиторію, щоб показати реакцію окремих людей. У більшості з них були просвітлені обличчя — яскрава, витончена вистава зробила їх гарними і натхненними. Лише дехто здавався байдужим і відстороненим.
Ще один приклад прояву радості без бажання володіти — це наша реакція на малюків. Утім, я вбачаю тут левову частку самообману, оскільки показна любов до дітей може виявитись вигідною роллю, яка багатьом із нас дуже подобається. Але навіть якщо для таких сумнівів і є деякі підстави, я все ж переконаний, що щира, жива реакція на маленьких дітей зовсім не рідкість. Частково це можна пояснити тим, що наше ставлення до дітей і наше ставленням до підлітків та дорослих суттєво різняться між собою: більшість людей не бояться дітей і тому вільно виявляють свою любов до них, що було б неможливо, якби на перешкоді стояв страх.
Міжособистісні стосунки можуть бути одним із найвлучніших взірців насолоди без намагання володіти тим, чим насолоджуєшся. Чоловік і жінка можуть отримувати радість від обопільного спілкування: кожному з них можуть припасти до вподоби погляди, смаки, ідеї, темперамент чи в цілому особистість іншої людини. Лишень у тих, хто доконечно мусить мати те, що вподобав, така взаємна радість спілкування неодмінно супроводжується жаданням сексуального володіння. Для орієнтованих на буття спілкування з іншою людиною само по собі дає втіху і радість, ба навіть якщо особа сексуально приваблива, зовсім не обов'язково, за виразом Теннісона, «зривати квіти», аби насолоджуватися.
Люди з установкою на володіння бажають владарювати над тими, кого вони люблять або ким захоплюються. Це спостерігається у взаєминах між батьками й дітьми, а також між друзями. Партнер не вдовольняється втіхою від спілкування з іншим, а ще й бажає зберегти того іншого для себе. Звідси й наші ревнощі, якщо хтось також хоче «володіти» нашим партнером. Кожен шукає собі друга (подругу), ніби потерпілий із затонулого корабля в розбурханому морі шукає зовні опертя для порятунку. Взаємини, побудовані переважно за принципом володіння, — важкі, обтяжливі, сповнені конфліктами і спалахами ревнощів.
Узагальнюючи, можна побачити, що при способі існування за принципом володіння основу стосунків між індивідами становлять суперництво, антагонізм, страх. Антагонізм випливає із самої природи таких взаємин. Якщо фундамент моєї самосвідомості — володіння, оскільки «я — це те, що я маю», то бажання мати супроводжує прагнення мати дедалі більше. Інакше кажучи, зажерливість — це природний наслідок орієнтації на володіння. Це може