Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
Отже, радість — це те, що ми маємо відчувати у процесі наближення до мети стати самим собою.
гріх — прощення
У класичних концептах юдейської та християнської теологій гріх ототожнюється з непокорою Божій волі. Це з усією очевидністю випливає з поширеного уявлення про первородний гріх як про непослух Адама. Щоправда, на відміну від християнської релігії, в юдаїзмі непокора Адама вважається не первородним гріхом, а лише першим гріхом, який зовсім необов'язково має бути успадкований усіма нащадками Адама.
Зазвичай вважають, що непокора волі Божій, якою б вона не була, — це гріх. У цьому нема нічого дивного: Бог у цій частині Біблії постає беззаперечним авторитетом, створеним за зразком Східного Царя Царів. Тим більше цьому факту не слід дивуватися з огляду на те, що майже від моменту свого зародження церква пристосовувалася до наявного соціального ладу; при феодалізмі — так само, як і тепер при капіталізмі, — вона, виходячи з потреби безперешкодного функціонування, вимагала від пастви суворого дотримання законів, незалежно від того, відповідали вони справжнім інтересам людей чи ні. І річ не в тім, наскільки деспотичними чи ліберальними були закони і якими були засоби примусу до їхнього виконання; набагато важливіше було привчити людей боятися авторитету не лише в особі начальника, бо він носить зброю. Цього страху не досить, аби забезпечити належне функціонування держави; його слід інтерналізувати і перетворити непокору в категорію моральну та релігійну — гріх.
Люди дотримуються законів не лише через страх покарання, а ще й тому, що непокора викликає в них почуття провини. Позбутися цього почуття можна, отримавши прощення, яке має виходити від самої лише влади. Умовами такого прощення можуть бути каяття винного, його покарання і в такий спосіб його підкорення закону. Встановлюється послідовність: гріх (непокора) — відчуття провини — знову скорення (покарання) — прощення, що являє собою зачароване гріховне коло, бо кожен акт непокори призводить до посилення покори. Лише окремі особистості можуть протистояти такому приборканню. Їхнім героєм є Прометей. Попри накладене Зевсом надзвичайно жорстоке покарання, Прометей не скорився і не почувався винним. Він знав, що взяти вогонь у богів і віддати його людям — це акт співчуття; він не підкорився, але й не згрішив. На кшталт інших шанованих героїв (мучеників) людського роду, Прометей збунтувався проти ототожнення непослуху з гріхом.
Але суспільство складається не з самих лише героїв. Допоки столи накрито лише для меншості, а більшість мусить обслуговувати її і вдовольнитися рештками з панського столу, буде культивуватися ставлення до непокори як до гріха. І держава, і церква надалі культивуватимуть це ставлення, причому спільно, тому що обидві вони мають захищати свої ієрархії. Державі була необхідна релігія як ідеологія, що ототожнювала непокору з гріхом; церква ж потребувала віруючих, яких держава виховувала в дусі покірності. Обидві вони використовували інститут сім'ї, перед яким було поставлене завдання привчати дітей до покори, починаючи від найпершого прояву свавілля (спочатку ці зусилля спрямовуються на дотримання правил особистої гігієни). Власна воля дитини має бути зламана, щоб потроху готувати малюка до майбутнього дорослого життя в ролі доброчесного законослухняного громадянина.
Гріх у загальноприйнятому теологічному й ужитковому значенні — це поняття з лексики авторитаризму, а останній характеризується принципом володіння. Згідно з ним те головне, що робить нас людьми, перебуває поза нами і являє собою владу, якій ми підкорюємось. Неможливо досягти добробуту завдяки власній творчій діяльності, його можна забезпечити лише пасивним підкоренням, сподіваючись на схвалення такої поведінки з боку можновладців. У нас є лідер (мирський чи духовний, цар чи Бог), у якого ми віруємо; нам гарантовано безпеку... допоки ми є ніхто. І нехай підлеглість не завжди усвідомлюється, нехай вона буває сильною чи слабкою, нехай психічна й соціальна структури можуть бути не повністю, а лише частково авторитарними — все це не повинно приховувати від нас того факту, що ми живемо у світі володіння тією мірою, якою ми інтерналізуємо авторитарну структуру нашого суспільства.
Як дуже влучно зазначив Альфонс Ауер [5], Фома Аквінський надає концепції влади, непокори і гріха іуманістичного характеру: гріх розуміється не як підкорення ірраціональній владі, а як порушення благоденства людини[19]. Так, Фома Аквінський стверджує: «Ми не можемо образити Бога, хіба що діючи супроти власного блага» [1,3, 122]. Щоб правильно зрозуміти позицію Фоми Аквінського, слід врахувати, що для нього людське благо (bonum humanum) не визначається ані суто суб'єктивними, ані інстинктивними («природними» за термінологією стоїків) бажаннями, ані волею Божою. Це благо визначається нашим раціональним розумінням людської природи і норм, що випливають з неї і сприяють нашому оптимальному розвитку та добробуту. (Зауважимо, що, бувши слухняним сином церкви і захисником наявного соціального ладу від революційних сект, Фома Аквінський не міг бути чистим представником неавторитарної етики; він вживав слово «непокора» для обох різновидів непослуху, що приховує внутрішню суперечливість його позиції.)
Якщо розуміння гріха як непідкорення є складовою частиною принципу авторитаризму, а отже, і принципу володіння, то цілком іншого значення воно набуває в межах неавторитарного ладу, вкоріненого у принципі буття. Це інше значення також міститься в біблійній історії гріхопадіння, що можна зрозуміти, якщо дещо інакше її проінтерпретувати. Улаштувавши людину в Едемському саду, Бог заборонив їсти плоди з Дерева життя і з Дерева пізнання добра і зла. Зауваживши, що «недобре бути людині одній», Бог створив жінку. Чоловік і жінка мали стати одним. Обоє були оголені і «не соромилися». Зазвичай це твердження тлумачиться з традиційного погляду на проблеми статі, згідно з яким чоловік і жінка мають соромитися своїх неприкритих геніталій. Але, очевидно, це не все, що мав донести до нас текст. Наведене твердження може мати й глибший зміст, а саме: хоча чоловік і жінка бачили одне одного повністю, вони не відчували й не могли відчувати сорому, бо вони сприймали одне одного не як сторонні, не як окремі індивіди, а як «єдине».
Ця первісна для всього людського роду ситуація радикально змінюється після гріхопадіння, коли чоловік та жінка стають людьми в повному розумінні цього слова, тобто людьми, наділеними розумом, які пізнали