Герої Українського неба. Пілоти Визвольної Війни 1917-1920 рр. - Ярослав Юрійович Тінченко

приділений до II УГК (2-го Українського Галицького корпусу. — Прим. Я. Т.) й мав свій постій у районі 2 бригади (коломийської) в Старому Селі, ледве що піднісся в гору, а тут уже довкруг нього цілий рій ворожих літаків. Одні крутяться понад ним і кидають на нього бомби, другі перелітають із одної сторони на другу й острілюють його скорострілами, а треті кружляють і сторожать. Перші їх відвідини в такому числі були чогось неприємні. Нагадували колишній австрійсько-італійський фронт, але згодом їх поява стала звичайною. Часами навіть було весело з приводу їх гостини в нас. Бальон любив побавитися з ними. Не давав їм спочити. Нераз, коли на бальон нападе маса ворожих літаків, його стягнуть. Літаки відлетять і сядуть на свому летищі за Львовом, а бальон поволі й гордо підноситься знов у гору. Не минає кілька хвиль, а коло нього вже знов цілий рій літаків. Нароблять шуму, гуку й стрілянини, що, здається, валиться світ, а бальон, як би не чув. Гордий і надутий сходить поважно в долину. А коли літаки відлетять, він знов підноситься в гору» 138.

Польські льотчики полювали за українськими балонами. Так, Стефан Стец 10 травня 1919 р. затакував один з українських балонів і примусив його знизитись. Спостерігачі не постраждали, балон теж, але С. Стец чомусь записав собі зниження «ковбаси» на землю за повітряну перемогу, яку прирівняв до збиття літака.

Активна діяльність 1-го повітроплавного загону тривала аж до кінця травня 1919 р.: коли фронт Галицької армії почав змінюватися, діяльність повітроплавців довелося призупинити. Під час відступу Галицької армії зі Східної Галичини на територію УНР 16.07.1919 з загону, прихопивши частину його майна та казну, дезертирували командири полковник Атаназій Шабський та підполковник Дмитро Козаків. На місце А. Шабського було призначено підполковника Едмунда Рейнфельда139.

Малюнок знаку для повітроплавних частин, запроектований командиром 1-го повітроплавного дивізіону полковником Атаназієм Шабським З фондів ЦДАВОУ

Піднятий у небо австро-угорський аеростат на Італійському фронті, вересень 1918 р. Фото з приватної колекції автора

Після переходу Галицької армії за Збруч діяльність загону остаточно припинилася. Восени 1919 р. 1-й повітроплавний загін було розформовано, а його старшин відряджено до технічного відділу штабу Галицької армії.

У розпорядженні штабу Дієвої армії УНР залишилися тільки рештки двох повітроплавних загонів і повітроплавного парку, які невдовзі з’єдналися у 3-й Київський повітроплавний дивізіон на чолі з сотником Комаром. Станом на 12.04.1919 підрозділ розташовувався у Бродах і мав лише 15 старшин 140. До мінімуму скоротився і особовий склад інспекції повітроплавання. Влітку 1919 р., коли повітроплавці перебували у Камянці-Подільському, управління інспекції складали дві особи — сам інспектор, військовий старшина Павло Крицький, та його помічник, начальник технічного відділу хорунжий Віктор Павлов141.

На фронті Дієвої армії УНР повітряні балони використовувалися протягом літа 1919 р. Вони брали участь у боротьбі українських військ за Камянець-Подільський, Проскурів, Вінницю та Київ. Під час боїв єдиний наявний повітроплавний дивізіон (який відтепер іменувався 1-м) значно зріс чисельно. Станом на 16 серпня 1919 року він мав у своєму складі 17 старшин, 210 козаків, 20 коней, 1 легкове авто та 4 «ковбаси»142.

Завідувач канцелярією управи Повітряного флоту УНР Петро Білон згодом згадував про застосування повітряних балонів: «Ці бальони робили не раз цінну прислугу армії. Вони з успіхом вивідували фронт і запілля ворога і передавали ці відомості Головному Командуванню Армій. Але попри те вони завжди стягали на себе увагу ворога, коли підіймалися вгору для спостереження. Зараз же ворог відкривав по них вогонь, а ще гірше, висилав свої літаки, що, оточивши бальон з усіх боків, засипали його й спостерігачів на ньому кулеметним вогнем. Для оборони їх треба було пускати в дію протилітунські гармати, а часом і свої літаки посилати для протидії. Та все ж у гарні, погожі дні обсерваційна команда бальонів ігнорувала всякі небезпеки, підіймалась вгору до 500 метрів і давала Штабові Дієвої Армії найцінніші звідомлення як про розташування ворога, так і про його силу і рухи. Ось чому ворог не міг терпіти діяльності наших спостережних бальонів і старався за всяку ціну позбутися їх, уживаючи до обстрілу і тяжких гармат»143.

Восени 1919 р. 1-й повітроплавний дивізіон було розформовано, й відтоді у складі Армії УНР повітроплавні частини не відроджувалися.

Додатки
Біографічний довідник українських авіаторів[1]

Алєлюхін Федір Васильович (27.01.1896-9.09.1937), сотник, військовий льотчик. Народився в селянській родині у с. Павліново Чебсарського району Вологодської губернії. У реєстраційних картках українських армій незмінно власноручно зазначав, що вважає себе українцем. Насправді Чебсарський район здавна був заселений нащадками фіно-угорського племені інгерманландців (іжорців), рештки якого нині збереглись частково на Півночі Росії, частково — в Естонії. Закінчив гімназію, один курс Санкт-Петербурзького політехнічного інституту.

19.08.1914 вступив однорічником до 1-ї авіаційної роти російської імператорської армії, 1.09-1.10.1914 перебував на авіаційних курсах при Петроградському політехнічному інституті, потому до 10.03.1915 навчався у Севастопольській авіаційній школі, звідки дістав призначення пілотом до 30-го корпусного авіаційного загону, в складі якого брав участь у Першій світовій війні. З 13.10.1916 служив у 14-му авіаційному, а з 12.07.1917 — у 9-му винищувальному авіаційному загоні.

За подвиги на фронті дістав офіцерський чин, а пізніше отримав низку наступних звань.

18.11.1915 (зі старшинством з 12.10.1915) — наказом штабу IX армії за бойові заслуги дістав звання прапорщика.

Лютий 1917 р. (зі старшинством