Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
Що стосується моральних правил, які також є в Біблії, то, хоч вони можуть бути доведені на основі загальних понять, однак з них не можна вивести, що Письмо навчає за їхньою допомогою, бо не може бути виявлене тільки з самого Письма. Більше того, якщо ми без забобонів прагнемо потвердження божественності Письма, то для нас повинно тільки з нього одного стати очевидним, що воно вчить справжніх моральних правил. Бо тільки цим може бути доведена його божественність. Адже ми показали, що достовірність пророків випливає головним чином із того, що пророки мали дух, схильний до справедливого й доброго. А тому це ж саме і для нас повинно бути очевидним, аби ми могли мати до них довір’я. А що з чудес не можна переконатися щодо божественності Бога, ми також довели вже, не кажучи про те, що чудеса могли творити і неправдиві пророки. Тому божественність Письма повинна виявлятися лише з того, що воно вчить правдивого доброчинства. Але це може виявлятися тільки з [самого] Письма. Якби цього не сталося, то прийняти і засвідчити його божественність було б великим забобоном. Отож усе пізнання Письма треба запозичувати з нього одного. Нарешті, Письмо не дає визначень речей, про які воно говорить, як не дає [їх] також і природа. А тому, подібно до того як визначення природних речей слід виводити з різних дій природи, так і [ці визначення] повинні бути вилучені з різних оповідей, які зустрічаються в Письмі про кожну річ. Отож загальне правило тлумачення Письма є таким: не приписувати Письму вчення, якого ми не побачили б найочевиднішим чином із його історії. Якою ж повинна бути його історія і про що головним чином вона повинна розповісти, саме тут і треба тепер сказати. Отож: 1. Вона повинна містити природу і особливості мови, якою книги Письма були написані і якою їхні автори зазвичай говорили. Адже таким чином ми будемо у змозі знайти всі значення, що їх кожна мова може допускати на підставі звичного способу висловлювання. А оскільки всі писарі як Старого, так і Нового Заповіту були гебреї, то немає сумніву, що історія гебрейської мови передусім необхідна для розуміння книг не тільки Старого Заповіту, написаних цією мовою, але й Нового, бо, хоч вони були оприлюднені й іншими мовами, однак містять гебреїзми.
2. Вона [історія] повинна зібрати думки кожної книги і звести їх до найбільшого глузду (summa capita), щоб таким чином усі положення, які зустрічаються про один і той же предмет, могли бути у нас на видноті. Потім відмітити всі двозначні або темні місця, або ті, які здаються такими, що суперечать одне одному. Тут я називаю темними та очевидними ті положення, зміст яких важко або легко відчитується розумом із тексту мови. Адже ми цікавимося лише змістом мовленого, а не його істинністю. Більше того, доки ми відшукуємо зміст Письма, слід найвищою мірою остерігатися заздалегідь висловлювати наші умовиводи (ratiocinio), оскільки вони ґрунтуються на принципах природного пізнання (мовчу вже про забобони). Але, щоб нам не змішати істинність змісту з істиною по суті, його треба відшукувати на основі тільки вживання мови або за допомогою умовиводу (ratiocinio), який ніякої іншої основи, крім Письма, не визнає. Все це для кращого розуміння поясню прикладом. Сентенції Мойсея, що «Бог є вогонь» і що «Бог ревнивий», вельми переконливі, доки ми звертаємо увагу тільки на значення слів. І тому я відношу їх також до очевидних, хоча стосовно істини й розуму вони вельми темні. Навіть якби буквальний зміст їхній суперечив природному світлу, якщо він очевидно не протиставляється принципам і основам, добутим з історії Письма, цей зміст слід прийняти, однак, саме як буквальний. І навпаки, якби ці положення виявилися на основі їхнього буквального тлумачення супротивні принципам, добутим із Письма, то, хоча б вони були й вельми згідні з розумом, однак їх треба було б витлумачити інакше (саме метафорично).
Отож, щоб нам дізнатися, чи вірив Мойсей, що Бог є вогонь, чи ні, про це жодним чином не слід робити висновків на підставі того, що ця думка згідна з розумом або що вона йому суперечить, але тільки на підставі інших сентенцій самого Мойсея. Оскільки Мойсей у дуже багатьох місцях переконливо вчить, що Бог не має жодної схожості з видимими речами, які перебувають на небесах, на землі або у воді, то звідси треба зробити висновок, що цю сентенцію або всі інші такі ж самі треба пояснювати метафорично. Але, оскільки від буквального значення слід відходити якомога менше, саме тому треба дослідити спочатку, чи допускає ця одинична сентенція «Бог є вогонь» інше значення, крім буквального. Тобто, чи означає слово «вогонь» щось інше, крім природного вогню. Якщо в практиці мови інше значення не зустрічається, то цю сентенцію ніяким іншим чином і не слід витлумачувати, як би вона не суперечила розумові. Ба навіть навпаки, з нею треба було б узгоджувати всі інші, хай навіть і згідні з розумом. Якщо ж на підставі вживання мови і цього не можна було б зробити, тоді ці сентенції є неузгодженими, а тому судження про них повинне бути відкладене. Але, оскільки слово «вогонь» вживається також у значенні гніву і заздрості (zelotypia) («Книга Йова», 31:12), то сентенції Мойсея тут легко узгоджуються, і ми законно робимо висновок, що ці дві сентенції: «Бог є вогонь» і «Бог ревнивий (zelotypus)», є однією й тією ж сентенцією.
Далі, оскільки Мойсей переконливо вчить, що Бог ревнивий, і ніде не вчить, що Бог позбавлений афектів (passionibus) або хвилювань (pathematis) душі, то звідси справедливо треба зробити висновок, що Мойсей цьому самому вірив або принаймні хотів учити, хоч би як нам думалось, що ця сентенція суперечить розумові. Бо, як ми вже показали, нам не дозволено спотворювати думку (mentem) Письма під диктовку нашого розуму і відповідно з нашими упередженими думками, але все пізнання про Біблію треба запозичувати лише з неї.
3. Нарешті, ця історія повинна розповісти про обставини, які стосуються всіх книг пророків, пам’ять про які зберігається в нас, тобто про життя, характер і заняття автора кожної книги. Хто саме він був, з якої нагоди, в який час, кому і, нарешті, якою мовою він писав. Потім про долю кожної книги, а саме: як вона від початку була сприйнята і до чиїх рук потрапила, потім — скільки було її різночитань і за чиїм рішенням вона була прийнята до числа священних. І, нарешті, яким чином усі книги, які тепер усіма визнаються як священні, поєдналися в одне ціле. Все це, кажу, повинна містити історія Письма. Бо, щоб нам знати, які саме сентенції пропонуються як закони, а які — як моральні правила, важливо знати життя, характер і заняття автора. Додайте, що ми тим легше можемо пояснити чиїсь слова, чим краще знаємо його
