Теологічно-політичний трактат - Бенедикт Барух Спіноза
З цього, далі, вельми переконливо випливає, що чудеса були природною справою і їх, отже, треба пояснювати так, щоб вони не здавалися (вживаючи вираз Соломона) ні новими, ні такими, що суперечать природі. Але (якщо те можливо) більш за все хай би вони були схожі на природні речі. Щоб кожний міг це легше збагнути, я виклав деякі правила, запозичені тільки з Письма. Але хоч я й кажу, що Письмо вчить про чудеса, однак я не розумію під цим, що Письмо викладає вчення про них як правила, необхідні для порятунку. Говорю тільки, що пророки приймали чудеса за те ж саме, що й ми. Тому кожному вільно судити про це так, як він надумає: що для нього краще, аби віддатися всім серцем релігії та шануванню Бога. Те саме думає і Йосиф. Він наприкінці II книги «Старожитностей» пише так: «Хай же ніхто не ставиться скептично до слова “чудо”, якщо давні і нинішні люди вірять, що шлях до спасіння (чи відкрився він з волі Бога, чи сам собою) був здійснений через море. Між іншим, і для тих, які були з Александром, македонським царем, колись у давнину Памфілійське море нібито розступалося, і так як іншого шляху не було, то воно дозволило їм перехід, тому що Бог бажав через Александра скинути панування персів. І це визнають усі, хто писав про діяння Александра. Отож хай кожен думає про це, як йому буде до вподоби» 29. Такі слова Йосифа і його міркування про віру в чудеса.
Розділ VII. Про тлумачення письма
Що Святе Письмо є словом Божим, яке вчить людей справжнього блаженства або шляху до спасіння, це, звичайно, у всіх на вустах. Насправді ж виявляється зовсім інше. Простолюд, певно, менш за все турбується про те, щоб жити згідно з правилами Святого Письма. І ми бачимо, що майже всі видають свої вигадки за слово Боже і прагнуть тільки того, щоб під приводом релігії змусити інших думати однаково з ними. Ми бачимо, кажу, що теологи здебільшого були заклопотані тим, як би їм свої вигадки і думки вимучити (extorquere) із святих письмен і підсилити божественним авторитетом; і що вони ні до чого іншого не ставляться з меншою дбалістю і з більшою легковажністю, як до витлумачення Письма або думки Духа Святого. Якщо їх потім щось і турбує, так це побоювання не того, що вони приписали Святому Духові якусь помилку і ухилилися від шляху спасіння, а про те, як би їхньої помилки не викрили інші (і таким чином власний їхній авторитет не був би потоптаний); і як би інші не стали ними гидити. Якби люди від чистої душі говорили те, що вони свідчать про Письмо на словах, то вони вели б тоді цілком інший спосіб життя і стільки протиріч не збурювало б їхню душу. Вони не сперечалися б із такою ненавистю, і їх не охопило б таке сліпе й легковажне бажання тлумачити Письмо і вигадувати новизну в релігії. Навпаки, вони б не наважилися прийняти за вчення Письма нічого такого, чого не спізнали цілком переконливо з нього самого. І, нарешті, ті святотатці, які не побоялися підробити Письмо в дуже багатьох місцях, значного мірою вбереглися б від такого злочину і відвернули б від нього блюзнірські свої руки.
Але честолюбство і нахабство наостанок настільки переважили, що релігію обґрунтували не так послухом до вчення Духа Святого, як захистом людських вигадок. Навіть більше, релігія полягає нібито не в любові, а в розпалюванні протиріч між людьми і в поширенні найжорстокішої ненависті, яка прикривається неправдивим іменем божественної ревності і полум’яної запопадливості. До цих нещасть приєднуються забобони, які вчать людей зневажати розум і природу, а шанувати і дивуватися тільки з того, що суперечить одному й другому. Тому не дивно, що люди, аби більше дивуватися Письму і вшановувати його, намагаються так його пояснити, щоб воно здавалося якомога більше суперечним саме розумові та природі. Тому їм сниться, що в Святому Письмі ховаються найглибші таємниці, і вони вправляються у відшукуванні їх (тобто недоречностей), нехтуючи іншим, корисним. І все, що тільки вони придумають, шаленіючи таким чином, — все це вони приписують Святому Духові й зі всією силою і натиском пристрасті намагаються те захистити. Бо люди так влаштовані, що все, що пізнають чистим розумом, вони й захищати прагнуть тільки інтелектом (intellectus) і розумом (ratio). Навпаки, все, про що мислять, керуючись афектами душі, вони й захищають, керуючись ними ж. Але, щоб виплутатися з цих збентежень, звільнити розум від теологічних забобонів і легковажно не приймати вигадок людей за божественні правила, ми повинні повести мову про істинний метод тлумачення Письма і обміркувати його. Адже, не знаючи методу, ми нічого не можемо з певністю знати, чого прагне навчити Письмо, або Святий Дух. А цей метод тлумачення Письма, коротко кажучи, не відрізняється, на мою думку, від методу тлумачення природи, але узгоджується з ним цілком. Бо як метод тлумачення природи полягає головним чином у тому, що ми викладаємо власне історію природи, з якої, як із відомих даних, ми виводимо означення природних речей, так рівним чином і для тлумачення Письма необхідно накреслити його правдиву історію і з неї, як із відомих даних і принципів, робити висновок (за допомогою законних висновків) про думку авторів Письма.
Адже таким чином кожний завжди буде рухатися вперед без усякого побоювання помилитися і буде в змозі міркувати про те, що переважає наше розуміння, так само правильно, як і про те, що ми пізнаємо за допомогою природного світла. Якщо тільки він справді для тлумачення Письма і міркування про речі (які в ньому є) не допустить жодних інших принципів і даних, окрім тих лише, які запозичуються з самого Письма і його історії. Але, щоб було переконливим, що цей шлях не тільки правильний, але й єдиний (і що він узгоджується з методом витлумачення природи), треба зауважити, що Письмо вельми часто говорить про речі, які не можуть бути виведені з принципів, пізнаних за допомогою природного світла. Адже більшу частину Письма складають оповіді та одкровення. Але оповіді містять у собі головним чином розповіді про чудеса, тобто (як ми показали в попередньому розділі) розповіді про незвичайні вияви природи, пристосовані до поглядів і суджень істориків, які писали про них. Одкровення ж також були
