Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

У різних архівах розміщені зібрання документів підпільних бойових організацій, які брали участь у польсько-українській боротьбі, головним чином НСЗ, АК, БХ, УПА. Переглядаючи архіви у Любліні, Вроцлаві і Жешуві, використовуючи львівські зібрання і документи колишнього ЦК КП(б)У у Києві, я дійшов висновку, що операція очищення Закерзоння від українського населення була геноцидом.

У віднайдених у бункерах рукописах, машинописах і друкованих публікаціях я шукав контраргументи, щоб відкинути цей висновок. У документах польських формувань не знайшов жодної згадки про пацифікацію українських поселень. Але натрапив у наказах БХ на заборону описування бойових дій і перервав пошуки, дійшовши висновку, що подібні заборони були і в інших справах. Не більшу користь принесло перегортання післявоєнної польської літератури, яка описує боротьбу з «українськими бандами». Вона дуже багата, включає кілька сотень авторів і назв, мільйони примірників, які зводяться також до стереотипного висновку: причиною конфліктів був український різун. Ніхто не досліджував, як цей тип формувався, вистачає переконання, що українець народився різуном. Тільки цим можна пояснити факт, що жоден автор не відзначив явища геноциду, яке майже повністю знищило українське населення на Закерзонні.

Недавно у Львові з'явилась книжка доктора Мирослава Трухана[4], де відомий український публіцист, який певний час проживав у Щецині, аналізує явище українця-різуна у повоєнній польській літературі. У бібліографії наведено понад 200 авторів (крім збірників праць), з яких дехто має навіть по 5 праць. А оскільки, наприклад, «Заграви у Бещадах» Яна Герхарда була обов'язковим чтивом у школах і друкувалась мільйонними накладами, то було б дивним, якби такий стереотип не утвердився у польському суспільстві.

Лише у вісімдесятих роках на історико-письменницькій арені почали з'являтись особистості, які були здатні побачити кривду Закерзоння, але ще не встигли дати їй правильне визначення — геноцид. Першим прекрасним прикладом у польській історіографії є доповідь Т. А. Ольшанського (док. 88), завершена висновком:

«Не хотіли мати поміж себе українців, гірше — ми хотіли вірити, що це народ вбивць, гайдамаків і т. п. Не всі, це правда, але достатня більшість, щоб ми мусили сказати: народ, сказати — ми. І вдарити себе у груди».

А коментатор[5] додає:

«Той факт, що виступ Т. Ольшанського був зустрінутий у Лодзі різкими нападами Владислава Серчика і незрозумілою критикою Рішарда Тожецького, свідчить лише про те, що 40-річна пропаганда вплинула навіть на, як би там не було, заслужених дослідників польсько-українських відносин, істориків старшого покоління».

Вагомі слова! Їх можна лише доповнити: пропаганда ненависті має за собою не 40 років, а довгі століття — від вторгнення Казимира Великого на українську землю. Скільки часу треба на зміни у психіці польського суспільства? Хто і що робить у цьому напрямку? Бо ж правда Ольшанського, Новацького і Левицького, сформульована у Вроцлавському підпільному виданні і повторена в альманаху Фундації святого Володимира «Між сусідами» (Краків, 1993. — С. 135–143), доходить до обмеженого грона людей.

Саме час, щоб хтось у Польщі про це подумав. З Парламентом Речі Посполитої включно.

Історія Підляшшя увійшла до польської історіографії досить пізно, лише після першого поділу Польщі. Головним чином спричинилася до цього втрата незалежності. Оскільки сам факт нездатності держави до захисту своєї території сильно вплинув на народ, король Станіслав Август зібрав усі сили, щоб розбудити патріотизм, підняти лицарський дух, нагадати про славу предків, які змогли створити величезну державу, що доходила до передмість Харкова. Правильно також вирішив, що треба наголосити на розвитку історіографії. Це завдання доручив своєму фаворитові Адаму Нарушевичу.

Незабаром у всіх найважливіших архівах Європи з'явились польські посланці, які збирали документи, для них були відкриті родинні зібрання польських магнатів, монастирі, інституції. У 1780–1786 роках було видано «Історію польського народу» Нарушевича (томи 2–6, том І з'явився у 1824 році). Автор — поет і єзуїт — дав волю своїй фантазії. В історії, написаній з думкою про підбадьорювання сердець, він показав образ Польщі, яка тріумфує над Німеччиною і Росією, а всі сумніви, пов'язані з кордоном на лінії Буг — Карпати, трактувались виключно на користь Польщі. Долучена до праці мапа Польщі з часів Мєшка І показувала велику державу від Одри до Бугу і від Балтійського моря до Карпат. Історія Нарушевича стала зразком для численної групи наступних істориків, а школа Лелевеля ще уточнила певні деталі і заповідала її нащадкам як святий заповіт пращурів[6]. Від Шайнохи починається критичне ставлення до Нарушевича і Лелевеля, але це не стосується польсько-руського прикордоння. Навпаки: теорія Нарушевича стала догмою для його нащадків.

Прорив зробив тільки Александер Яблоновський, який від 1875 року і до Першої світової війни видавав «Історичні джерела» — цінний матеріал для аналізу економічної історії руських воєводств Речі Посполитої XVI століття. Отож на початку другої частини своєї праці[7] вчений авторитетно стверджує:

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т. п. Тому правильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).