Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близького сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто додати, що версія польського дослідника також підтверджує українську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку походження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосовано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напасником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як турово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, помилявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істориків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац, ях з науковими амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічниках…» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі історики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з литовцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами»[8].

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що Дрогічин виник приблизно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати читача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової[9], археологічні дослідження останніх десятиліть підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник, Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестської землі і тим самим Київської Русі. І коли у X–XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами кочівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від початку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087–1157). У середині XIII століття нижньопідляське Прибужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чимале місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронуватись на «руського короля». (…) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (…) Тут мова йде про простори Підляшшя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька колонізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з часом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Соколів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князівства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час поселятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Лише тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за винятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391–1392 і 1440–1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.

Проте експансія католицизму на православне Підляшшя почалася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польських колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спустошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизматиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.

Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було кандидатів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші перейшла у католицизм, тому