Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак

центр економічних і політичних досліджень (УЦЕПД) порекомендував Міністерству закордонних справ України довести до російської сторони позицію нашої держави стосовно небажаності направлення підрозділів Чорноморського флоту РФ до "гарячих" точок внутрішніх російських конфліктів (наприклад, до Чечні), оскільки це провокує політизацію ісламу в Україні, зокрема, в Автономній Республіці Крим (АРК). Що ж до АРК, то володітиме запасами нафти і газу на його шельфі той, хто буде реально (в економічному відношенні) контролювати Крим (незалежно від державної приналежності). Військово-морська база в Севастополі дозволить ефективно захищати не тільки ці родовища, а й транспортні артерії з Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу в Європу. До того ж півострів має достатньо розвинуту інфраструктуру і благодатний клімат для міжнародного туризму — "ельдорадо" для приватного капіталу.

Зупинимося докладніше на проблемі Криму в українсько-російських взаємовідносинах на сучасному етапі.

Як відомо, після розпаду СРСР Україна стала самостійною державою, а Крим — її невід’ємною складовою частиною. Проте варто звернути увагу на ряд проблем, що постають на шляху державного будівництва в Україні в цілому, і в Криму зокрема, і, так чи інакше, справляють вплив на українсько-російські стосунки. Політична ситуація в Криму сьогодні характеризується наступними комплексними проблемами, які негативно можуть вплинути на розвиток політичних процесів в АРК.

Перша з них полягає в недостатній урегульованості стосунків між центром і автономією. Потенційно це може бути використано для загострення відносин між Києвом і Сімферополем, ускладнити політичну ситуацію в автономії, стимулювати антиукраїнські настрої, сепаратистські, проросійські тенденції в АРК.

Друга пов’язана з розвитком внутрішньої політичної ситуації в самій АРК, а саме: відсутність злагодженої роботи між гілками влади в автономії, погіршення життєвого рівня кримського населення, що, в свою чергу, провокує зростання серйозних сепаратистських і лівих настроїв, небезпечне зниження довіри до центральних органів влади та вищих посадових осіб України. Так за соціологічним опитуванням, проведеним восени 2001 р., ступінь підтримки діяльності Верховної Ради України в Криму у півтора рази менший, ніж у цілому в Україні.

Третя комплексна проблема пов’язана з облаштуванням депортованих народів, складною міжконфесійною та міжнаціональною ситуацією на Кримському півострові. Сьогодні 60 відсотків кримських татар є безробітними; 73 відсотки місць компактного проживання репатріантів не забезпечується водою, 25 відсотків — електроенергією[126]. Значний рівень конфліктного потенціалу накопичено у зв’язку з невирішеністю земельного питання серед кримських татар та незадоволенням ряду політико-правових вимог, а саме: щодо статусу кримських татар як корінного народу; визнання меджлісу як представницького органу кримськотатарського народу; встановлення квоти представництва кримських татар у Верховній Раді АРК, визнання кримськотатарської мови як офіційної мови автономії тощо.

Четвертий комплекс проблем пов’язаний із зовнішнім фактором впливу, в першу чергу — російським. Дія цього фактора має багатоплановий характер і включає фінансову, політичну, культурну, інформаційну, а в окремих випадках і воєнну складову. Принагідно зазначимо, що російський вплив у Криму має неабияке підгрунтя. Результати соціологічних досліджень УЦЕПД свідчать про значний потенціал проросійських настроїв в АРК, який поки що має латентну форму і не виявляє себе активними діями. Майже половина (47,3) населення прагне входження Криму до складу Росії.

Дія російського фактору носить в основному негативний характер. За певних умов вплив його може бути використаний для ескалації політичної напруги на півострові, активізації діяльності радикальних сепаратистських організацій проросійської орієнтації, що яскраво проявилося навколо питання про острів Тузла. Загалом політична ситуація в АРК зберігає значний конфліктний потенціал.

Таким чином, перед органами державної влади України, у першу чергу, стоїть завдання нейтралізації негативних тенденцій, вироблення основ державної політики щодо Криму на найближчу, середню та довгострокову перспективу.

Підписання 31 травня 1997 р, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією започаткувало встановлення цивілізованих міждержавних взаємин між обома країнами, що означає завершення процесу територіального розмежування України та Росії, розпочатого ще далекого 1917 р. Центральною Радою і закінченого 1999 р., тобто наприкінці XX ст. Президент РФ Б. Єльцин підписав ратифікований Державною Думою і схвалений радою Федерації договір, одна із ключових статей якого, а саме друга, проголошує: "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів"[127]. Посилання на Статут ООН і Заключний акт НБСЄ означало юридичне визнання сторонами територіальної цілісності і непорушності кордонів між ними згідно з нормами міжнародного права.

У руслі «Великого Договору» між Україною і Росією було підписано рамковий договір про базування Чорноморського Флоту Росії в Криму і Севастополі на умовах оренди. Так завершилося п’ятирічне (1992–1997 рр.) протистояння обох країн, коли вирішувалася не тільки і не стільки доля Чорноморського флоту колишнього СРСР, Криму чи Севастополя, а, в першу чергу, майбутнє незалежної України. Тобто відбулося перетворення України з імперського сателіта на суверенну державу на міжнародноправовому рівні. У цьому і полягає історичне значення українсько-російського Договору, до якого Україна йшла довгих 82 роки.

З цього часу українські Крим і Севастополь та російський Чорноморський флот втратили нерозривну взаємозалежність і отримали різновекторність. Проте достатньо очевидним є і те, що наслідки легалізації довготривалого (до 2017 р.) перебування російського флоту в Криму було нав’язано українській стороні. Сенс його присутності тут вбачається в контролі цієї української території, морських комунікацій, повітряного простору, що дасть можливість Росії вирішальною мірою впливати на зовнішню політику України.

Особливе значення при цьому має збереження військової присутності Росії в Криму і здійснення військового контролю над півостровом. З розпадом Радянського Союзу, появою нових незалежних держав цілі і стратегія країн в Чорноморському регіоні набули нового змісту. Це значною мірою стосується і Росії, що зв’язано, перш за все, із суттєвим скороченням протяжності берегової лінії після переходу від СРСР до Російської Федерації. Радянський Союз володів на Чорному морі 26 портами та військово-морськими базами, з яких 19 дістались нашій державі, 4 РФ і 3 Грузії. За ситуації, що склалася, найдовші чорноморські берегові лінії тепер мають Україна і Туреччина.

Та, зважаючи на те, що традиційна російська гегемонія на Чорному морі неможлива без військової присутності в Криму та на Кавказі, РФ скористалась орендою єдиним вибором для одержання доступу до кримських портів та берегових засобів обслуговування. Україні це загрожує втратою (частково або повністю) суверенітету Криму. Але ж незаперечним є факт, що головна база Чорноморського флоту — Севастополь, як і в цілому Крим, набули українського суверенітету де-факто і де-юре. Водночас для збереження і посилення Росією свого впливу в Чорному морі Крим має вирішальне значення. Чорне море забезпечує альтернативний маршрут для транспортування нафти.

Більше того,