Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак
а) військовий контроль над Кримом та морськими комунікаціями України, забезпечення військово-політичного тиску на неї;
б) досягнення панівного становища у Чорному морі з метою геополітичного впливу на Чорноморський регіон;
в) участь у локальних конфліктах на Кавказі та в Чорноморському регіоні в цілому.
Першорядність того чи іншого завдання ЧФ залежатиме від міцності позиції Росії на Кавказі або в Криму. Тобто Чорноморський флот, залежно від зміни геополітичної ситуації, змушений буде метатися між Кримом і Кавказом, що матиме неабиякий вплив на російсько-українські стосунки. Чеченський синдром Чорноморського флоту уже давав про себе знати. На черзі проявився грузинський у зв’язку з рішенням парламенту Грузії у серпні 2002 р. про припинення присутності російських військ на території — Грузії. Кажучи про нафтові і подібні інтереси Росії в Чорноморському, Кавказькому та інших регіонах, варто наголосити, що Росія віддає перевагу політичним інтересам над економічними, особливо заради реалізації своїх воєнно-стратегічних цілей. Так, за оцінками аналітиків російського Інституту Європи, метою Росії є не стільки напрямок і маршрут експортних нафтопроводів, скільки сама нафта (конкурентна російській) як незалежне фінансове джерело для Азербайджану, Казахстану, Туркменістану. Оптимальним варіантом розвитку ситуації для Росії є замороження і припинення проектів, що вже мало місце в Тенгізі і чого добиваються від Азербайджану.
Що ж стосується проблеми конфліктів в Чорноморському, в тому числі Кавказькому та інших регіонам, привертає увагу подвійний характер російської політики в пострадянських зонах конфліктів, що тісно пов’язаний зі стратегічною метою політичних сил усіх відтінків Росії. Вона полягає у відновленні в тій чи іншій формі союзної, федеративної, конфедеративної держави суть (на прикладах Абхазії, Північної Осетії, Придністров’я, Таджикистану, Грузії на кордоні з Чечнею та інших «гарячих» точок, до яких можна віднести Крим, Севастополь і Чорноморський флот) в розпалюванні, використанні та «врегулюванні» конфліктів. Цю точку зору висловлює Уве Хальбах із федерального Інституту східноєропейських і міжнародних досліджень (Кельн, ФРН)[128]. Для такого твердження, як бачимо, є значні й вагомі підстави. Україні ж потрібно і надалі зміцнювати свої стратегічні позиції у Чорноморському регіоні. Адже він в геополітичному відношенні надзвичайно важливий для нас, як з точки зору її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, забезпечення роботи транспортних комунікацій), так і з позицій національної безпеки.
Надзвичайно перспективними є азово-чорноморські залізорудні провінції, поклади, морські родовища рідкісних металів, а на азовському узбережжі Криму розвідані великі запаси природного газу, обсягом 550–600 млрд. куб. м. Американські вчені прогнозують, що в Чорному й Азовському морях нафти більше, ніж у Північному та Каспійському. Називається цифра 1,5 трлн. тонн умовного палива.
Проте чи не найбільше значення для України має транспортно-комунікаційний потенціал регіону. Наявність надзвичайно важливих проток Босфор і Дарданелли, великої кількості портів і баз робить Чорне море важливою транспортною артерією, яка зв’язує Україну зі світовими джерелами сировини та міжнародними ринками. Це головна транспортна артерія вугледобувних і металургійних центрів південно-східного та промислово розвиненого південного регіону України. Однак найважливішим для України, як і для інших країн, є те, що невпинно зростає трансконтинентальна роль Чорноморського регіону, геополітичне і геостратегічне значення якого полягає в тому, що він лежить на перетині вертикальної (між країнами північної Європи і Середземномор’я та Близького Сходу) і горизонтальної вісі, що з’єднує два континенти — Європу й Азію. При цьому реалізація інтересів причорноморських та інших, у тому числі провідних країн світу залежить від стану безпеки в цьому регіоні. У разі її порушення він перетворюється з ланки, що зв’язує й об’єднує, на свою протилежність. Тобто водночас з величезним геоекономічним і геополітичним потенціалом Чорноморський регіон містить значний конфліктний потенціал, зони напруженості і зіткнення інтересів. І це не в останню чергу стосується проблеми українського Криму в стосунках України і Росії. З огляду на стратегічне значення півострова, Росія скоріше за все не відмовиться від своєї військової присутності в Криму.
З обранням президентом України В. Ф. Януковича ситуація щодо Криму і Чорноморського флоту РФ набула нового характеру. Правда Харківська угода між президентом Росії Д. Медвєдєвим і президентом України В. Януковичем у квітні 2010 року прозвучала приголомшливо як для України так і для світу. Спробуємо проаналізувати ситуацію, що випливає з даної угоди, максимально Приглушивши емоції, штампи, що склалися, упередженості та значні побоювання.
З цією метою застосовуємо класичну концепцію міжнародних асиметричних взаємин країн з існуючою різницею (Росія «наддержава», а Україна «середня держава») силових потенціалів. Правда, варто визнати, що такий аналіз не буде враховувати значну частку як цивілізаційних, так і історичних зв’язків двох народів — українського і російського.
Не можна не помітити, що 21 квітня 2010 року Росія досягла чергового зовнішньополітичного успіху у відносинах з Україною. Згідно однієї з угод, підписаних президентом В. Януковичем в Харкові, на 25 років подовжено перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України. Таким чином, ЧФ Росії залишається у Севастополі до 2042 року. Це повністю відповідає стратегічній меті Російської Федерації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, що і зафіксовано у морській доктрині російської держави на період до 2020 року. Доктрина, крім іншого, передбачає "вдосконалення правової бази функціонування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України, збереження міста Севастополя як головної бази; створення умов, у тому числі із залученням можливостей регіону, для базування і використання складових морського потенціалу, що забезпечують захист суверенних і міжнародних прав Російської Федерації на Чорному і Азовському морях"[129].
До того ж, останнім часом Російська Федерація наполегливо формує для цього необхідні правові, концептуальні та організаційно-технічні можливості. Насамперед, у вересні 2009 р. Державна Дума прийняла поправки до закону РФ «Про оборону», що дозволяють використання Збройних сил за межами країни, начебто для захисту громадян Росії[130]. А нова військова доктрина дозволяє нанесення упереджувального удару.
Що стосується України, то вона з 21 квітня 2010 до 2019 року (тобто на період дії контракту між ВАТ "Газпром" і НАК "Нафтогаз України" від 19
