Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак

ще й злочинно розбазарюються владними структурами Криму, в тому числі й Комітетом у справах депортованих народів при Раді Міністрів Республіки Крим, чиї дії піддаються постійній критиці з боку Меджлісу, недостатні. До цього часу кримські татари не забезпечені ні житлом, ні земельними ділянками, ні будівельними матеріалами, ні робочими місцями і заробітком. Незадовільний стан склався і в сфері соціального забезпечення, охорони здоров’я, задоволення культурних запитів, організації національного шкільництва, охорони пам’яток культури і т. ін. Власті Криму жорстко реагують на спроби кримських татар розв’язати свої болючі проблеми шляхом «самозахоплень» земельних ділянок і «самбудів». До того ж, свідомо чи несвідомо, зони втягують в цю боротьбу шовіністично налаштовані кола російського населення Криму, що взагалі криє в собі непередбачуваність наслідків. І головне: немає механізму повнокровної участі кримських татар у діяльності органів влади автономної республіки. Відоме доповнення до закону, згідно з яким кримським татарам надано на один строк 14 депутатських місць у новій Верховній Раді Республіки Крим, є далеко недостатнім гарантом усунення того становища, коли питання, що стосуються долі Криму, його майбутнього, вирішуються, повністю ігноруючи волю корінного кримськотатарського народу. До того ж досі не реалізовано право кримських татар на самовизначення.

Що ж до діяльності Меджлісу, то варто підкреслити, що він виступав і послідовно виступає за ненасильницькі методи боротьби за права свого народу, спирається на підтримку демократичних сил і рухів в Україні, показав світовому співтовариству приклад послідовної лояльності щодо молодої Української держави, не давши втягнути себе в сепаратистські провокації, на відміну від ряду незрілих національних рухів у різних регіонах і республіках колишнього СРСР. Те, що кримськотатарський національний рух відкинув саму можливість розіграти карту антиукраїнського кримського сепаратизму, врятувало від смертельної загрози мир у Південній Європі та Близькому Сході.

Є ще одна сила в Криму, яка не представлена ні у Верховній Раді, ні у Раді Міністрів. Це лідери місцевої тіньової економіки. Вони ведуть запеклу боротьбу між собою за те, щоб «приватизувати» якомога жирніші шматки. А це 966 установ відпочинку, з яких 637 санаторно-курортних, 945 з них — власне кримські, 101 установа належить Україні, 33 — Росії та іншим країнам СНД. Але це далеко неточно, адже розмежування проведено не повністю. В Криму 5 морських і кілька авіаційних портів, 310 промислових і 325 сільськогосподарських підприємств, 16 будівельних трестів, 1825 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, і 19 джерел лікувальних вод потужністю 39 тисяч кубометрів за добу, понад 30 джерел, які мають 37 млн. кубічних метрів лікувальних грязей. Використовуються вони поки що на 10 відсотків. На півострові 138 готелів, понад 6300 перспективних для приватизації підприємств роздрібної торгівлі, 2 тисячі підприємств громадського харчування, близько 3 тисяч установ побутового обслуговування тощо. На думку спеціалістів, ринкова вартість мінерально-сировинних ресурсів становить понад 70 трлн. крб., а вся кримська власність (без землі та інших природних ресурсів) оцінюється в 10 млрд. доларів. Офіційно в Криму діє мораторій на приватизацію, недавно підтверджений Верховною Радою. Однак чутки про те, що «все вже захоплено», не вщухають. Більше того. Йде запекла боротьба за поділ кримського «пирога». В цій боротьбі не гребують шантажем, погрозами, вбивствами. Фізичне усунення тодішнього радника президента Криму з економічних питань М. Корчелави — лише один з багатьох кривавих епізодів у цій боротьбі. Акули тіньової економіки зацікавлені, щоб Крим був якомога далі і від України, і від Росії.

Політичні ігри, що ведуться в Криму, мафіозні вбивства з усією очевидністю засвідчують, що названі сили менше всього турбує доля простих кримчан, їхня боротьба за виживання, за гідне життя. Хто врешті-решт про це потурбується, той і може розраховувати на розуміння та підтримку громадян півострова, і всієї України.

Посилення імперських тенденцій у політиці Росії і той глухий кут, у який зайшла її політика у Чечні, посилює намагання російських політиків розіграти «кримську карту» як своєрідний відволікаючий маневр. При цьому вони користуються загальною неврегульованістю проблем Чорноморського флоту, недосконалістю політико-правових норм, що регулюють відносини Києва і Сімферополя, повільним облаштуванням на нових місцях кримськотатарського населення і його невдоволення з цього приводу, іншими чинниками, що останнім часом ускладнили ситуацію в Криму. Втім, стратегія Росії щодо Криму розрахована не лише на зміцнення своїх позицій у цьому регіоні, а на значне посилення втручання у справи України. Події кінця 1994 р., 1995 р. довели, що Росія не змирилася з незалежністю України, не відмовляється від своїх територіальних претензій до неї і вважає її зоною своїх пріоритетних інтересів.

В ситуації, яка склалася, тобто в кінці літа 1995 р., Українське керівництво, проявивши політичну волю, наполягло, щоб ВР Криму діяла в правовому полі України, в тому числі в питанні відміни Конституції Криму і підготовки нової у відповідності з законом «Про Автономну Республіку Крим» від 17 березня 1995 р. і в питанні про скасування інституту президента в Криму.

В протистоянні центру і автономії виявився порівняно мирний його характер. Це можна прослідкувати на прикладі так званої «війни законів». Так, із 97 нормативно-правових актів, ухвалених Верховною Радою Криму, 48 з них були скасовані постановами Верховної Ради України як такі, що протирічили українському законодавству[119]. З 1995 по 1998 рр. посилилось протистояння гілок кримської влади. Як наслідок, у Криму змінилось чотири уряди і чотири спікери і, навіть, визначення статусу Кримської автономії у складі України з прийняттям відповідних нормативних актів не розв’язало значної частини наявних суперечностей.

Що ж до питання про дискримінацію українських громадян в Криму за етнічною ознакою, то організація «Міжнародна амністія», наприклад, за підсумками моніторингу щодо забезпечення прав національних меншин оприлюднила висновки, що в Україні порушуються права не мільйонів росіян та російськомовних громадян, а тільки права ромів і кримських татар. Що не має підстав стверджувати про порушення прав російськомовного населення України, заявив і верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин К. Воллебек[120].

Геополітичні наміри Кремля активно використовуються кримськими властями та проросійськими політиками для того, щоб випрошувати у Москви ще більшу допомогу для «захисту» російськомовного населення, російської мови і культури, які і так домінують на кримському півострові. Російське керівництво позитивно відгукується на такі прохання. Як повідомив один із лідерів проросійських сил Криму С. Цеков, після своїх відвідин Москви у квітні 2008 року, остання має намір збільшити таку допомогу росіянам півострова, в першу чергу школам, дитячим організаціям, а також молоді та ветеранам[121]. Неадекватне розуміння сутності процесу націотворення в Україні, констатує один з відомих етнополітологів О. Майборода, штовхає російських політиків на те, щоб через проросійські організації Криму формувати у населення