Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак
З огляду на це, рішення Верховної Ради України (тоді УРСР) затвердити кримську автономію, м’яко кажучи, не зовсім вірне, як і подальша політика невизнання кримськотатарського Меджлісу, потурання місцевій владі в її постійних сепаратистських акціях, які стають дедалі відвертішими. Хоча це рішення деякою мірою намагаються виправдати стратегічною метою збереження миру і спокою в Україні, виключення можливості появи нового Карабаху чи Придністров’я. Крім того, ця дія, як вважають, сприяла позитивним підсумкам голосування в Криму на референдумі 1 грудня 1991 року. Між тим потурання появі територіальної автономії, а не національно-територіальної, створило дуже небезпечний прецедент, який може бути в майбутньому закладений в практичну реалізацію ідеї щодо федеративного устрою України і за певних політичних умов загрожувати її територіальній цілісності. Тим більше, що в історії України це вже було.
І дійсно, подальша поведінка Криму, щодо України сповнена багатьох суперечностей. Чого варте проголошення 5 травня 1992 року акту про державну самостійність Республіки Крим, а вже на другий день — прийняття Конституції, де йдеться про самостійність у складі України? Що ж то за країна така, де право на самовизначення одержують представники тих народів (російського і українського), які вже реалізували його поза її межами, а корінне населення (кримськотатарське) цього права позбавляється?
Істотний вплив на ситуацію в Криму справляє масове незадоволення населення нинішнім економічним становищем в Україні. Насамперед людей дуже хвилюють соціальна незахищеність, розгул гіперінфляції, що пов’язується з надзвичайно повільним рухом економіки в напрямку ринкової, тимчасово вищий, за певними параметрами, життєвий рівень у Росії, розрив традиційних зв’язків з нею та іншими республіками колишнього СРСР, що забезпечувало свого часу відносне благополуччя Кримської області як курортної зони і тісно пов’язаного з нею ринку продуктів сільського господарства (овочів, фруктів та ін.), які вивозилися масово в основному на північ, у Росію.
Суто кримські труднощі також зумовлені колоніальною залежністю від колишнього центру. Оптимальний напрям розвитку Криму мав би виходити з наявності унікальних кліматичних та ландшафтних особливостей півострова. Вони дають можливість для розбудови тут курортів світового рівня, а це завдання вже зумовлює необхідність розвинутого сільського господарства, сфери послуг, наукомістких та екологічно чистих технологій. Натомість край переобтяжений хімічною промисловістю, органічно не пов’язаною ані з ресурсами, ані з його потребами (наприклад, титановий завод працює на привозній сировині, а продукція повністю вивозиться). Ця індустрія майже унеможливлює використання рекреаційного потенціалу. Звичайно, у розумних обсягах хімічна промисловість могла б дати вагомий прибуток Кримові, якби спиралася на унікальну хімічну лабораторію Сиваш з використанням нетрадиційних джерел енергії (сонце, вітер, геотермальні води тощо). Але ці можливості практично втрачені. Сиваш забруднений і занедбаний. Замість традиційного для Криму вирощування високоякісних сортів пшениці (Кримське ханство експортувало пшеницю до Туреччини і країн Середземномор’я) у післявоєнні роки «господарі» Криму звеліли вирощувати тут рис, що привело до підтоплення та засолення земель. Внаслідок такого потягу до гігантоманії, властивій імперським амбіціям Москви, навіть дніпровська вода стала скоріше лихом, ніж добром для посушливого Криму. Зловживання агрохімією разом з усіма згаданими чинниками довело Крим до екологічної катастрофи. Тому, на жаль, є всі підстави для твердження, що у найближчі десятиліття жодних перспектив на одержання прибутків від курортів на міжнародному рівні Крим не має, а інші види господарської діяльності потребують значних матеріальних ресурсів, і насамперед з бюджету України (до речі, протягом усього періоду перебування в складі України Кримська область постійно отримувала дотації). Отже, Крим стоїть перед серйозними труднощами у своєму економічному розвитку, і спроби визначитися у шляхах їх подолання різними політичними і громадськими силами зумовлюють основні процеси, які відбуваються в сучасному житті сонячного півострова.
В інтегрованому вигляді процеси на Кримському півострові віддзеркалюють і розклад політичних сил. З одного боку, існує значний і впливовий проросійський рух, що об’єднує цілий ряд партій та угруповань і масу електорату, яка підтримує їх під час виборів. Принагідно відзначимо, що сюди відносяться не тільки етнічні росіяни, але й представники інших етнічних груп, включаючи і обрусілих українців, білорусів, греків, вірмен, болгар та ін. Цей рух найповніше втілення дістав у блоці «Росія» під час виборів першого президента автономної республіки, забезпечивши перемогу 30 січня 1994 р. Ю. Мєшкову (напівукраїнцю, напівросіянину родом з Дніпропетровської області) — 73% голосів.
Партійно-політичний спектр проросійського руху являє собою надзвичайно барвисту суміш блоків, партій та груп — від ліворадикальних комуністичних угруповань, що відверто прагнуть до відновлення СРСР і доперебудовного періоду (основу їх становить Комуністична партія Криму), до правих радикалів, близьких ідейно до партії Жириновського (Російська партія Криму на чолі з С. Шувайниковим). Трохи більше зміщені до центру партія РРК-РПК (Республіканський рух Криму Республіканська партія Криму) і блок «Росія». Праворадикальні організації були створені екстремістсько-шовіністичними російськими елементами, мають матеріальну і політичну підтримку як у Криму, так і за його межами, насамперед з боку Росії. Не менш важливою є та політична підтримка, яку вони одержують від вищих ешелонів російської влади. Проте і «лівих», і «правих», і «центристів», і «соціалістів», і «капіталістів-ринковиків» у проросійському русі об’єднує спільне імперське мислення і ностальгія одних за радянською, інших за Російською імперією. Граючи на патріотичних почуттях росіян, вони проголошують: «Навіть якщо в Союзі залишиться тільки Росія — Крим буде в Союзі» або «Росія — наша батьківщина, а не закордон». Таким чином, політичний капітал проросійський рух заробляє, проводячи в життя сепаратистську концепцію відокремлення Криму від України, під приводом буцімто нелігітимності акту 1954 р. та «історичних» аргументів про те, що Крим «споконвічно» належав до Росії, що необхідно надати особливого статусу Чорноморському флоту і головній військово-морській базі Севастополю. В цьому дусі йде постійна психологічна обробка населення і заклики до громадянської «непокори Києву». Завдання це облегшується тим, що практично всі засоби масової інформації контролюються відверто антиукраїнськими силами.
Політичні партії і рухи проросійського спрямування, загострюючи увагу кримчан на важких економічних проблемах, і негараздах, звинувачують
