Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

Звівши всі кінні полки, ми би мали до 2000 шабель прекрасної кінноти, яка за доброго командування стала б такою поважною силою, що большеиики могли протиставити їй тільки армію [Семена] Будьонного. Генерал І Михайло] Омелянович-Павленко не раз виступав із подібним проектом, ллє командири дивізій не погоджувалися, не бажаючи ставати командирами слабеньких куренів. Амбіція командирів дивізій не давала можливості пилити добрий кулак, бо вони воліли мати розчепірені пальці…

"Звичайно, ми порубали їх"

22 квітня полк [Чорних] — у розпорядженні штабу армії, але наказів і денних звітів від штабу не одержано. Послав я нових зв'язкових, аби довідатися, в чому справа. О 2-й годині ночі вони повернулись і доповіли, що в м. Святотроїцькому, де стояв штаб армії, нікого немає, штаб вирушив день тому. Вислав роз'їзд з'ясувати, що сталося зі штабом армії.

О 5-й годині ранку повернувся роз'їзд і доповів, що містечко зайняте Москалями, з якими мав перестрілку. Двоє коней і один козак поранені. Селяни, що з підводами були під військом і повертались додому, казали, що Одеським шляхом до Ананьєва суне московська піхота. Всі шляхи закриті, ми в оточенні. Лишалося вертатись на Вознесенськ. Через 5 км полк з'їхав у яр, бо назустріч йшли червоні — колона до тисячі піхоти при двох гарматах. Не доходячи до нас, Москалі повернули на Святотроїцьке. Кортіло мені заатакувати, але нас зв'язував величезний обоз, який полк тягнув за собою, та до трьох десятків козаків, що були на возах.

Давши можливість червоній піхоті відійти на кілометр, полк пішов услід, потому звернув зі шляху і пішов рівнобіжно з ворогом страшенно покрученою балкою. Шлях неможливий, бо весь час доводилося то дертись по страшній кручі вгору, то спускатися вниз. Давно вже полк не мав такого огидного шляху. Пройшовши із ЗО кілометрів, стали ми на спочинок на малому хуторі. Виявилося, що він лежить усього за 7 кілометрів від Святотроїцького… На шляху показалося кілька повозок і екіпажів. Наказав 2-й сотні довідатися, що за "звірі". Сотня з місця розгорнулась у лаву і пішла кар'єром. На возах сиділи червоноармійці, а в екіпажах — комісари, які при зближенні козаків загукали:

— Таваріщі, зачєм ви здєсь шляєтесь, наши уже давно прашлі!

Почувши у відповідь лайку, один із них піднявся і почав кричати:

— Что ви себе пазваляєте — я камісар!

Звичайно, ми порубали їх. На хуторі заночували.

24 квітня о 3-й годині ранку наш сурмач заграв "сідлання коней". Майже одночасно по той бік яру, на хуторах, почувся сигнал збірки. Патруль доповів, що ми ночували на хуторах із червоною піхотою…

Рушили далі. Весь час чути гарматну стрілянину в бік Ананьєва.

О 2-й годині біля ст. Жеребкове перейшли залізницю та надвечір у селі Гвоздавка нарешті наздогнали своїх. Зв'язавшись зі штабом Волинської дивізії, довідались, де стоїть штаб армії. Для зв'язку вислано старшинський патруль. Заночували разом із Волинцями, які виявили гостинність, поступившись нам половиною села.

25 квітня о 2-й годині дня привезли наказ зі штабу армії: полкові наказувалось вирушити до м. Ананьєва. Виявилося, що штаб армії, виходячи зі Святотроїцька, послав наказ полкові, та зв'язковий потрапив у руки ворожого роз'їзду, але відбився і два дні блукав по степу поранений. За цей час уся армія мала два дні бою і розбила три ворожих групи. Один тільки полк Чорних запорожців не взяв у цих боях участі й не розділив слави, що її добула вся армія.

Увечері полк одержав наказ взяти ст. Бірзула з допомогою піхоти Чорноморського [повстанського] загону, який мав прилучитися до полку в с. Точилове.

Бої під Бірзулою і Тульчином

Дня 26 квітня вирушили ми на ст. Бірзула. Проходили села Липецьке, Посіцели та інші, спалені Москалями за повстання. Ввечері прибули в село Точилове, де й розташувалися на ніч. Чорноморців немає. Я вислав патрулі, аби розшукали повстанців. Вони повернулися, не знайшовши їх.

Зачекавши години до 12-ї, вирішив я сам з полком пробувати щастя.

О 3-й годині розпочався бій під Бірзулою. Ворог мав багато піхоти, яка відбивалася з-за будинків та залізничного насипу. Кіннота вже була під містечком, а 2-га сотня встигла вскочити в саме місто. Наші гармати били по станції та по броньовику.

Зразу було видно, що Бірзулу силами однієї кінноти взяти не можна, але я дрочив ворога, аби виманити його в поле. Москалі пустили в рух автопанцерки, одночасно показалася ворожа кіннота, що з шаблями наголо пустилася в атаку, яку прийняли наші тачанки вогнем. Цього було досить — по ворожій кінноті й слід застиг.

Помалу полк відійшов до Точилового, де і заночував. У Бірзулі цілу ніч було чути кулеметну стрілянину. Москалі, як видно, чекали нічного нападу і хвилювалися. Вночі ми одержали наказ просуватись у напрямку Тульчина.

28 квітня на світанку вирушили. Пройшовши 50 кілометрів, стали на і іічліг у с. Коритне. Ще три дні відбувався рух у напрямі Тульчина без жодних пригод.

Увечорі 2 травня полк затримався за кільканадцять кілометрів від Тульчіна, де зустрів Запорозьку дивізію, якій полк був знову підпорядкований. У штабі дивізії відбулася нарада командирів частин, на якій вироблено план захоплення Тульчина. Ворог не сподівався нас у цьому районі, бо Тульчин та околиці були зайняті його таборами.

Застава Чорних захопила ворожий роз'їзд, що їхав по цукор до цукроварні й був неприємно здивований, попавши в наші руки.

Опівночі Чорні запорожці рушили на Тульчин і, не доходячи 5 кілометрів, затрималися в с. Аннопіль.

З травня о 4-й годині ранку полк рушив до Тульчина як резерв Запорозької дивізії. Наша піхота вже вела бій і зайняла Мазурівку — передмістя Тульчина. Батарея Чорних та Алмазівці били по місту. Наша піхота виснажилась і, не зламавши опору червоних, залягла. Прийшла черга і на нас. На рисях у трійковій колоні підійшли до своєї піхоти. Ворог зустрів Чорних кулеметним вогнем, але вже було пізно — шаленим кар'єром полк влетів до міста. На майдані в центрі Тульчина резерви ворога намагалися ставити опір, але були відкинуті спішеними Чорними до цвинтаря, якого ми довший час не могли взяти.

Поручник [Левко] Балицький з 1-ю сотнею вийшов на тили ворога, змусивши залишити камінну огорожу та вийти нарешті в чисте поле. Засурмили "Коноводи, коні!", і тут уже для всіх сотень знайшлася робота.

Більш як