Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР. - Петро Гаврилович Дяченко

та забезпеченню не було випадку заскочення. Полк виманевровував переважаючі сили і бився тільки тоді, як був певний на 100 %, що проїдеться по ворогові. Полк завше був готовий до бою, але бився тільки тоді, коли хотів його командир, а не тоді, коли [хотів] ворог.

Від виходу на партизанку і до повороту полк Чорних запорожців, маючи спеціальні завдання, місяцями блукав без зв'язку з іншими частинами, що виробило у старшин і козаків почуття сили і впевненості в собі. До того ж старшини і козаки безмежно вірили командирові полку, за яким — і то без зайвих питань — ішли, куди він вів.

За час Зимового походу захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями — все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів із військовим майном, 10 самоходів і радіостанція.

Втрати полку: загинуло 7 козаків і 31 поранено, убито 14 коней і 33 поранено. Як на довершене діло, втрати незначні.

Волинь, Київщина, Поділля, Полтавщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і в дощ — усюди шукаючи ворога і знищуючи його немилосердно.

Бої у складі регулярної армії

У час з'єднання з частинами 3-ї Залізної дивізії в районі М'ясківки на Поділлі до армії [Михайла Омеляновича-Павленка] входили Запорозька, Волинська і Київська дивізії, які разом мали 1200 багнетів, 2200 шабель і 10 гармат. Разом з немуштровими й обозними нараховувалося до 7000 чоловік.

Армією командував генерал-хорунжий [Михайло] Омелянович Павленко.

Запорозька дивізія отамана [Андрія] Гулого-Гуленка (начальник штабу полковник Савченко) мала у своєму складі такі частини: 7-й Збірний піший полк сотника [Івана] Дубового, до складу якого входили рештки полків Запорозького корпусу: Богданівського, Дорошенківського, Республіканського, Мазепинського, Наливайківського, Богунівського, Кармелюцького та Немирівського. Під час партизанки прилучилися ще повстанці ці отамана Гулого, які створили курінь Низових запорожців та увійшли до складу Збірного полку, що мав до 300 багнетів при 12 кулеметах. Кінний ПОЛК Чорних запорожців мав понад 500 люду, виставляв до 300 шабель, батарею із 2 гармат, 12 важких кулеметів на тачанках із запрягом у три коні, 18 легких та пластунську сотню — до 100 багнетів. Полк Кінних запорожців (їх називали "Мамине військо") — збиранина кіннотників із бувшого Запорозького корпусу. Мав до 200 шабель і до 10 кулеметів. Полком командував [Іван] Литвиненко. Чорні прозвали його Мамою за його жінкоподібний вигляд. Кінно-гірський дивізіон полковника [Олекси] Алмазова мав 5 гірських гармат, 50 шабель та 6 важких кулеметів. Добра частина, але до своїх гірських гармат не мала відповідних набоїв. Частіше використовувалася як кіннота.

Волинською дивізією командував отаман [Олександр] Загродський, начальник штабу — сотник [Олександр] Волосевич. Склад дивізії: 4-й Сірий полк, яким командував поручник [Микола] Федченко, мав 100 багнетів та 10 кулеметів; Чорноморський полк — 250 багнетів і 10 кулеметів; кінний полк ім. гетьмана Івана Мазепи — до 300 шабель і 10 кулеметів; кінний полк ім. Максима Залізняка — до 200 шабель і 10 кулеметів; Окрема кінна сотня -100 шабель при 4 кулеметах; гарматний дивізіон — 2 гармати.

Київською дивізією командував отаман [Юрко] Тютюнник, начальник штабу- сотник [Микола] Блощаневич. Склад дивізії: 1-й піший збірний полк — до 200 багнетів, 1-й кінний полк — до 300 шабель, близько 20 кулеметів і 2 гармати.

Крім того, із залишків 3-ї Залізної дивізії, що вирушили на партизанку, було сформовано 3-й кінний полк, яким командував полковник [Олександр] Вишнівський. Мав до 200 шабель і 10 кулеметів.

Дієва українська армія [на чолі з Симоном Петлюрою] мала у своєму складі 3-тю Залізну дивізію (до 500 багнетів і 400 шабель) та [6-ту Січову стрілецьку дивізію Марка Безручка].

Українсько-польський фронт у той час ішов по лінії Ямпіль — Липовець — Сквира — Біла Церква — Трипілля і далі по Дніпрові аж до гирла Прип'яті.

Українська армія творила праве крило спільного фронту від Дністра до залізниці Жмеринка — Одеса і на лівому своєму крилі лучилася з 12-ю польською пішою дивізією.

Бої під Кетросами

Полк Чорних запорожців відпочивав у резерві. Три дні висипались досхочу. В полуднє прийшов наказ вирушати, бо Москалі атакували Волинську дивізію.

10 травня о 7-й годині ранку полк рушив на фронт через Качківку до Вербки. Табори наші лишилися в Качківці. Праворуч чути було бійку, яку вела Київська дивізія. Запорозька піхота наступала і трохи згодом зайняла Вербку. Розпочався бій під с. Вільшанкою, який тягнувся майже до вечора.

Нарешті й нас кинули в бій, бо майже весь день дивилися, як мучиться запорозька піхота. Наші тачанки помчали на лінію піхоти і відкрили вогонь. За ними сотні на ходу розсипалися в лаву. Блиснули шаблі — Чорні пішли в атаку. По хвилині Вільшанка була в наших руках.

Втрати полку: важко поранено козака Соколовського, легко — козаків Ковальчука і Смолярчука. Соколовський по дорозі до шпиталю помер.

Полк заночував у Вільшанці. Наші патрулі весь час перестрілювалися з ворожою піхотою на лінії Трибусівки.

11 травня о 7-й ранку ворожа піхота розпочала наступ на Вільшанку.

Зайнявши височини своїми кулеметами, Чорні прийняли бій. На відтинку полку і Запорозької дивізії ворога відбито кулеметним і гарматним вогнем, але Київська дивізія, збита [з позицій], відходила на Ямпіль.

Чорні запорожці за наказом штабу дивізії почали відхід на Вербку. Не доходячи до цього села, полк отримав новий наказ — іти назустріч ворожій кінноті, що із села Кетроси посувалася на с. Казенне. Раніше туди вже направлено полк Кінних запорожців.

Як видно, ворог прийняв нас за своїх, бо сміливо наближався. Ворожа кіннота в 400–500 шабель та батарея з 4 гармат. Послав відразу до командира Кінних запорожців [Івана Литвиненка] свого ад'ютанта сотника Бугаріна із проханням, аби підтримав нас, як заатакуємо, бо ворог майже идвічі сильніший.

2-й курінь Броже, розсипаний у лаву, стояв за могилою, на якій очікувало бою 4 наших кулемети, знятих із тачанок, а 1-й курінь у колоні по гри [розмістився] за 2-м. Про всякий випадок, аби не почастувати своїх, пислав я трьох козаків із наказом, щоб по виявленні ворога відскакували В бік, а не на кулемети.

Від червоних відділилося четверо вершників і галопом зближалися до нас. Ми з напруженням чекали наближення. Нарешті почулись глухі постріли, й один большевик злетів з коня. Козаки погалопували вправо й очистили передпілля. Це було гаслом для кулеметів, які били на 600 метрів. Коли кулемети замовкли, на мою команду вийшов