Погода, яка змінила світ - Маркус Розенлунд
Довгі човни вікінгів також були більш придатними до плавби, на противагу іспанським галеонам. Проте й норманським завоюванням є межа, у визначенні якої погода й клімат відіграли, як завжди, важливу роль. Більше про це у розділі 6.
А поки погляньмо на ще один карколомний момент світової історії за участі британців, хоча події й розгорталися далеко від вод протоки Ла-Манш, на іншому її боці. Цього разу погода також мала туза в рукаві. Я, звісно ж, кажу про битву під Ватерлоо, яка стала кінцевою зупинкою Наполеона (і квитком до зірок для гурту ABBA[16]).
Цього разу британцям допоміг не вітер, а дощ. Удень, а надто вночі напередодні великої битви, 18 червня 1815 року, з неба лило як з відра. На полях неподалік сіл Лан і Брен-л’Алле, що в Північно-Західній Бельгії, гриміла гроза, а дощ поливав військових, які стояли у багнюці, їх били дрижаки. Отже, у цьому місці, південніше самого Ватерлоо, незабаром почнеться битва. Битва асоціюється з Ватерлоо через те, що герцог Веллінгтон, головнокомандувач британсько-нідерландської армії, мав свою штаб-квартиру саме в цьому місті.
Наступив ранок 18 червня й Наполеон якнайшвидше рвався до бою, допоки чисельніші британці, що стояли на пагорбі, не дочекалися прусського підкріплення. Наполеон сподівався розпочати атаку зі сходом сонця, але годинникова стрілка наблизилася до одинадцятої ранку, коли полководець зрештою повів своє військо в атаку. Така затримка спричинена тим, що французи змушені чекати якомога довше, аби вогка земля висохнула у променях вранішнього сонця. Цього так і не сталося, поле бою зосталося суцільним багнистим місивом. Кавалькади грузли у багнюці – наступ французів не на жарт сповільнився.
Іще більші труднощі виникли у важкої артилерії Наполеона, на яку він покладав величезні надії. Багнюка ускладнила переміщення масивних гармат. Якість самих обстрілів також страждала через вологу. Артилерійський вогонь ефективніший, коли снаряд відскакує від землі до потрапляння у ціль, це збільшує руйнівну силу пострілу. Проте земля, розм’якла й волога від дощу, поглинала чималу частину рушійної сили ядер. Вони просто кепсько відскакували.
Окрім того, французька піхота мала ще одну проблему, пов’язану з погодою. Аби вразити ворога, їй довелося пройти крізь мокрі від дощу житні поля. Проходячи мокрими полями, солдати намочили порох у своїх мушкетах, які через це здебільшого не стріляли.
Яке ж тоді значення все це мало, зважаючи на кінцевий результат? Веллінгтон описав свою перемогу словами «a damned near-run thing» – «збіса близько». Бій був рівним, і обидві сторони могли перемогти, але через декілька малих і більших чинників перевагу здобула британська сторона. Не останню роль відіграла недостатня комунікація та кволе командування, зокрема з боку французького генерала Груші та самого Наполеона, і тоді вже погода. Рядовий 95-го стрілецького полку Британської армії Джон Левіс писав: «…Такого рясного дощу, як лив тоді, солдати-старожили ніколи не бачили».
Віктор Гюго описав історичну негоду в третьому розділі «Знедолених» так:
«Повернімось назад (це – одне з прав оповідача) і перенесімось у 1815 рік [...] Якби вночі з 17 на 18 червня 1815 не падав дощ, майбутнє Європи було б інакшим. Кілька зайвих крапель води відкосили Наполеона. [...] І хмари, яка пройшла по небу всупереч порі року, вистачило для світової катастрофи»[17].
Що ж спричинило негоду, яка призвела до поразки Наполеона? Згідно з новим дослідженням, проведеним Метью Генджем при Імперському коледжі Лондона, за цим могло стояти виверження вулкана. І не абиякого вулкана, а Тамбори в Індонезії, катастрофічний вибух якого відбувся лишень за два місяці до битви під Ватерлоо.
Нам відомо, що виверження Тамбори спричинило «рік без літа», як називають 1816-й. Але чи могло це виверження вплинути на погоду на іншому боці Землі лише за два місяці? На думку Генджа, це цілком можливо. За словами вченого, дослідження довело, що потужне виверження вулкана викинуло негативно заряджені частинки вулканічного попелу розміром 500 нанометрів в іоносферу на висоту 100 кілометрів. Дослідник уважає, що це спричинило «коротке замикання» самої іоносфери й посприяло утворенню хмар далеко від місця виверження. Метеорологічні дані з років інших великих вивержень підтримують цю теорію. Наприклад, після виверження Кракатау в 1883 році над Англією спостерігали рідкісну сріблясту хмару, що може вказувати на наявність у той час вулканічного попелу над стратосферою.
Не існує прямих доказів зв’язку між зливою над Ватерлоо та виверженням індонезійського вулкана. Також навряд чи вдасться довести, що саме погода вирішила результат битви на користь Веллінгтона. Проте, коли згадати дотепну назву цього розділу – боги погоди протестанти, – то варто зазначити, що Індонезія, де лежить вулкан Тамбора, у 1811–1815 роках була британською колонією. На час битви під Ватерлоо – теж. Чудово мати такого союзника на своєму боці, чи не так, Веллінгтоне?
Говорячи про Наполеона, можна написати в дужках, що лідер французів і до Ватерлоо натрапляв на спротив стихії. Ризикована кампанія в Росію 1812 року закінчилася, як відомо, абсолютним фіаско. Потужна армія Наполеона, більша за російську на півмільйона, майже повністю злягла. Як це взагалі можливо? Наполеон же сказав зі звичною йому зухвалістю: «Зроблені дурниці мають бути вдалими». Провал російської кампанії Наполеона був і дурним, і вкрай невдалим.
До найважливіших причин цього фіаско належать холод і неврожай, які панували у 1812 році. Через погоду російські жнива не могли прогодувати французьких загарбників. Непридатні російські дороги погіршили й так безрадісну ситуацію la Grande Armée. Погода влаштувала безлад. Знову.
Полишмо на цій сумній ноті Наполеона на поталу долі й погляньмо на жваву водну магістраль, дальнє узбережжя якої Наполеонові також не вдалося підкорити. Протока Ла-Манш, або ж Англійський канал, якщо подивитись із західного боку.
Якщо дивитися на протоку на мапі, вона не видається непоборною перешкодою. Може здатися, що під час її перетину навряд чи навіть захитає. Лише 34 кілометри відділяють британський Дувр від французького Кале в найвужчому місці протоки, частині, яку називають Па-де-Кале. Люди перетинали канал на автівках-амфібіях, на парашутах, на водних лижах, літальних апаратах із педалями, а також, що не менш важливо, перепливали. Першою людиною, кому це вдалося, став англійський капітан Метью Вебб. Чоловік переплив протоку 24 липня 1875 року, після двох років тренувань і
