Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

«Темрява не нищить світла; одне без іншого не існує. Саме наш страх темряви затьмарює нашу радість».

Страх дефіциту

У тривожні і неспокійні миті життя ми боїмося щось недо­отримати. Ми боїмося втратити те, що любимо понад усе, і потерпаємо через відсутність гарантій безпеки. Ми думаємо, що, якщо не радіти і не відчувати вдячності, буде не так боляче. Ми думаємо, що, якщо зможемо побороти вразливість, уявляючи можливу втрату, то менше страждатимемо. Ми помиляємося. Гарантувати можна лише одне: якщо не практикувати вдячність і не дозволяти собі пізнати радість, ми відмовляємося від двох почуттів, здатних по-справжньому підтримати нас у важкі часи.

Я описала вище страх перед браком безпеки і впевненості. Але існують і інші види можливих втрат. Моя подруга Лінн Твіст написала неймовірну книгу під назвою «Душа грошей» (The Soul of Money). У ній Лінн розглядає міф про те, що нам чогось бракує. Вона пише:

«Я і багато інших людей після пробудження насамперед думають: “Я не виспався”. Наступна поширена думка: “Мені бракує часу”. Правда це чи ні, думки про те, що нам чогось бракує, виникають несвідомо, перед тим як ми замислимося над цим. Більшу частину життя ми проводимо чуючи, пояснюючи, нарікаючи або непокоячись про те, що нам чогось бракує. Ми недостатньо займаємося спортом. Нам бракує робочих місць. Ми недостатньо заробляємо. Нам бракує влади. Нам не вистачає спонтанності. Ми не відпочиваємо достатньо. І, звісно, нам завжди бракує грошей.

Ми недостатньо худі, недостатньо розумні, недостатньо привабливі чи стрункі, або недостатньо освічені, успішні чи заможні — або ще щось. Ми ще не встигаємо підвестися з ліжка і торкнутися ногами підлоги, а вже відчуваємо, що в чомусь неповноцінні, вже відстали, вже програли, нам уже чогось бракує. І коли ми лягаємо спати, наш мозок змагається з наріканнями на те, чого ми не досягнули або чого не зробили упродовж дня. Ми лягаємо спати, пригнічені цими думками, і прокидаємося з думками про те, чого нам бракує. Те, що починається як ознака життєвого поспіху чи змагання з негараздами, переростає у виправдання порожнього життя»[38].

Читаючи цей уривок, я розумію, чому ми стали нацією, спраглою радості: тому що потерпаємо від браку вдячності. Лінн стверджує, що боротьба з відчуттям дефіциту означає не прагнення до розкошів, а орієнтацію на достаток:

«Кожен із нас має право зробити крок назад і відмовитися від думок про дефіцит будь-чого. Щойно ми позбудемося цього відчуття, нам відкриється дивовижна правда — ми живемо в достатку. Під достатком я не маю на увазі певну кількість чогось. Достаток — це не два кроки попереду бідності або один крок позаду надмірності. Це не міра “заледве досить” або “більше ніж достатньо”. Достаток — це взагалі не показник. Це досвід, контекст, який ми створюємо, декларація і знання, що нам нічого не бракує і що ми самодостатні.

Достаток мешкає в глибині кожного з нас, і ми можемо визволити його. Це усвідомлений, уважний, обміркований вибір того, що ми думаємо про обставини»[39].

Відчуття дефіциту підживлює наші сумніви в собі. Під час мого попереднього дослідження сорому і завдяки цьому, новішому, я зрозуміла, що багато хто з нас купився на ідею, ніби те, що приносить нам радість, повинно бути надзвичайним. У книзі «Я думала, це все лише через мене» (I Thought It Was Just Me) я написала: «Здається, ми вимірюємо цінність людських досягнень (а інколи і життя людини) рівнем суспільного визнання. Іншими словами, цінність вимірюють славою і багатством. Наша культура похапливо відкидає спокійних, звичайних, працьовитих жінок і чоловіків. У багатьох випадках ми ставимо знак рівності між словами “звичайний” і “нудний” або ж, що навіть небезпечніше, слово “звичайний” стає синонімом “беззмістовного”»[40].

Гадаю, про цінність звичайного я найбільше довідалася від жінок та чоловіків, яких опитувала, котрі пережили жахливу втрату, як-от втратили дитину, зазнали насилля, геноциду чи травм. Найцінніші їхні спогади стосувалися звичайних, буденних моментів. Було ясно, що найважливіші для них спогади виникали з низки повсякденних моментів, і вони сподівалися, що й інші люди будуть вдячними життю за ці миті та ту радість, яку вони приносять. Письменниця і духовний лідер Маріанна Вільямсон говорить: «Радість — це те, що відбувається з нами, коли ми дозволяємо собі повірити, що довкола стільки всього хорошого».

АКТивація

Аналізуйте. Коли мене охоплює страх і відчуття дефіциту чогось, я намагаюся кликати на допомогу радість і вдячність, визнаю свій страх, а потім перетворюю його на вдячність. Я говорю вголос: «Я почуваю себе вразливою. Це нормально. Я така вдячна за _____________________». Ця практика однозначно посилила мою здатність радіти.

Керуйтеся натхненням. Мене так надихають щоденні «дози» радості, які я отримую в буденні миті, наприклад, забираючи дітей зі школи, стрибаючи на батуті або під час родинних обідів. Розуміння того, що ці миті — насправді найголовніше в житті, змінило мої погляди на роботу, сім’ю та успіх.

Творіть і дійте. Починаючи з подячної молитви перед обідом і закінчуючи креативними проектами, як-от банка для вдячних нотаток, ми практикуємо щире життя всією родиною.

А як АКТивуєте себе ви?

Дороговказ № 5. Розвиток інтуїції і довіри: не бійтеся невизначеності

Усе в цьому дослідженні підштовхувало мене до неочікуваних висновків. Особливо, коли йшлося про такі теми, як віра, інтуїція і духовність. Коли важливість інтуїції і віри вперше виникнула як ключова модель щиросердного життя, я скривилася. Я знову відчула, що мої добрі приятелі — логіка і розум — перебувають під загрозою. Пригадую, як я сказала Стіву: «А зараз інтуїція і віра! Ти в це можеш повірити?»

Він відповів: «Мені дивно, що ти здивована. Ти ж завжди покладаєшся на віру і передчуття».

Його слова мене ошелешили.

Я сіла поруч із ним і сказала: «Ага, я в курсі, що схиблена на передчуттях і вірі, але інтуїції мені, здається, бракує. Прочитай визначення зі словника: “Інтуїція — це безпосереднє сприйняття істини або факту, яке відбувається незалежно від будь-яких розумових процесів”»[41].

Стів усміхнувся: «Можливо, визначення не збігається з інформацією, яку ти зібрала. Напиши нове. Це буде не вперше для тебе».

Я присвятила цілий рік вивченню віри й інтуїції. Я опитувала людей і збирала їхні історії, аби зрозуміти головою і відчути серцем, що означає розвивати інтуїцію і віру. Мої відкриття мене здивували.

Інтуїція

Інтуїція не є незалежною від будь-яких розумових процесів. Насправді психологи вважають, що інтуїція — це скороспішний підсвідомий асоціативний процес, щось подібне на розумову головоломку[42]. Мозок щось спостерігає, сканує свої файли і зіставляє це спостереження з наявними спогадами, знаннями і досвідом. Щойно він закінчить низку порівнянь і зробить висновок, ми починаємо «відчувати нутром», що саме спостерегли.

Інколи наша інтуїція або ж передчуття кажуть те, що нам потрібно знати; в інших випадках спонукають нас до пошуку нових фактів та їхнього обмірковування. Виявляється, інтуїція — це тихенький внутрішній голос, але цей голос не обмежується одним повідомленням. Іноді інтуїція шепоче нам: «Довіряй своїм інстинктам». Інколи вона кричить: «Тобі потрібно це перевірити; нам бракує інформації!»

Я виявила під час дослідження, що деколи голос інтуїції заглушує наша потреба у визначеності. Більшість із нас не терпить незнання. Нам так подобаються визначеність