Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун
Отож, на що подібна практика вдячності? Люди, яких я інтерв’ювала, розповідали про те, що роблять вдячні записи в особистих щоденниках, щоденно медитують або моляться, дякуючи світові, творять або просто зупиняються посеред напруженого заклопотаного дня, аби сказати вголос: «Я вдячний життю за ...» Коли щирі люди говорять про вдячність, вони вживають розмаїті слова.
Здається, що вдячність без практики трохи нагадує віру без добрих справ — вона нежива.
Що таке радість?
Радість здається мені кроком за межу щастя. Щастя — це наче атмосфера, в якій ти можеш інколи пожити, якщо пощастить. Радість — це світло, яке наповнює тебе надією, вірою і коханням.
Адела Роджерс Сент-Джонс
Це дослідження навчило мене, що щастя і радість — це різний досвід. У інтерв’ю люди часто мені говорили щось на штиб: «Те, що я вдячний життю і радісний, не означає, що я весь час щасливий». У багатьох випадках я глибше цікавилася цими думками, запитуючи: «Як це бути вдячним і задоволеним, але не відчувати себе щасливим?» Усі відповіді були подібні: відчуття щастя залежить від обставин, а радість пов’язана з духовністю і вдячністю.
Я також дізналася, що ні радість, ні щастя не постійні; ніхто не почуває себе щасливим або радісним увесь час. Обидва ці стани приходять і проходять. Щастя прив’язане до зовнішніх ситуацій і подій, і здається, що воно то накочує хвилею, то відступає разом із цими обставинами. Радість, як видається, назавжди припнута до нашого серця духовністю і вдячністю. Але спалахи раптової радості — ці сильні переживання глибокого духовного зв’язку і задоволення — беруть нас у полон вразливості.
Після того як ці відмінності стали очевидними, я почала шукати, що написали про радість і щастя інші дослідники. Цікаво, що найкраще мою знахідку пояснив теолог.
Енн Робертсон, пастор методистської церкви, письменниця і виконавчий директор Массачусетського біблійного товариства, доводить, що грецьке походження слів «щастя» і «радість» до сьогодні не втратило актуальності. Вона пояснює, що грецьке слово makarios на позначення щастя означало свободу заможних людей від буденних турбот і тривог та стан людей, яких доля щедро чимось обдарувала, наприклад, грошима або здоров’ям. Робертсон порівнює це визначення з грецьким словом на позначення радості — chairo. Давні греки називали chairo «апогей буття» і «гарний настрій душі». Робертсон пише: «Сhairo — це те, що, на думку давніх греків, властиве лише Богові і приходить до нас разом із доброчесністю і мудрістю. Це не чеснота щойно навернених, а найвище досягнення. Греки вважали, що протилежність цього слова — не смуток, а страх»[37].
Нам потрібні як щастя, так і радість. Я вважаю, що важливо створювати і розпізнавати ситуації, які роблять нас щасливими. Якщо чесно, я велика шанувальниця книжок Ґретхен Рубін «Проект “Щастя”» (The Happiness Project) і Тал Бен-Шахара «Бути щасливішим» (Happier). Але я дізналася також, що, крім створення передумов для щастя в житті, нам потрібно культивувати духовні практики, які наповнюють наше життя відчуттям радості і вдячності долі. Я би хотіла стати щасливішою, але насамперед хочу жити, відчуваючи вдячність і радість. Щоб досягнути цього, на мою думку, нам потрібно пильніше придивитися, що саме заважає нам відчувати вдячність і радість та бути щасливими.
Страх дефіциту і темряви
Починаючи писати про те, що стає на шляху вдячності і радості, я сиділа на дивані у вітальні перед ноутбуком і тримала в руках нотатник. Я дуже втомилася, і замість того, щоб писати, цілу годину витріщалася на мерехтливі вогники гірлянди над входом до їдальні. Я обожнюю ці маленькі блискучі вогники. Гадаю, завдяки їм цей світ виглядає привабливішим, отож я ніколи не знімаю їх.
Я посиділа на дивані, гортаючи свої нотатки, намилувалася мерехтливими вогниками, а потім узяла ручку і написала ось це:
«Гірлянда з вогниками — це чудова метафора радості. Радість непостійна. Вона приходить іноді — часто у найбуденніші миті. Деколи ми позбавляємо себе спалахів радості, тому що надто заклопотані полюванням за надзвичайними оказіями. Або ж ми так боїмося темряви, що не насмілюємося насолоджуватися світлом.
Наповнене радістю життя — це не прожектор радості. Таке би нам врешті-решт набридло.
Я переконана, що наповнене радістю життя складається з моментів втіхи, поєднаних довірою, вдячністю, натхненням і вірою».
Ті, хто читає мій блог, впізнали мантру моїх п’ятничних подячних постів, які я називаю ВВНВ. Я зробила цю цитату емблемою і частиною своєї практики вдячності за те, у що я Вірю, за що Вдячна, що мене Надихає і як я практикую свою Віру. Коментарі читачів неймовірно підносять мій дух.
Радість і вдячність — це дуже вразливі й інтенсивні відчуття. Ми всі потерпаємо від тривожності, і більшість із нас боїться вразливості. Наші тривоги і страх доводять нашу невпевненість у собі. Ми думаємо:
• «Я не дозволю собі відчувати радість, тому що знаю, що вона не триватиме довго».
• «Зізнання у вдячності долі — це запрошення для катастрофи».
• «Краще я не радітиму взагалі, ніж чекатиму, коли нарешті на голову впаде цегла».
Страх темряви
Я завжди була схильною до тривоги і занепокоєння, та коли стала матір’ю, боротьба за радість, вдячність і впевненість у собі уподібнилася до праці на повну ставку. Упродовж багатьох років мій страх, що з дітьми може трапитися щось лихе, заважав мені уповні відчувати радість і вдячність. Щоразу, коли я була близька до того, щоб злагідніти і зануритися в чисту радість, думаючи про своїх дітей і про любов до них, у моїй уяві виринали жахливі картини; я уявляла, як в єдину мить втрачаю все.
Спочатку мені здавалося, що я божеволію. Невже я єдина людина у світі, яка уявляє собі таке? Коли я почала обговорювати проблему зі своїм психотерапевтом, то зрозуміла, що моє нав’язливе «це надто добре, щоб бути правдою» тісно пов’язане зі страхом, невпевненістю у своїх силах і вразливістю.
Знаючи, що це доволі універсальні емоції, я наважилася розповісти про свої страхи п’ятистам батькам, які прийшли послухати одну з моїх лекцій про виховання. Наприклад, я розповіла їм, як спостерігаю за донькою, яка спить, відчуваючи, як мене повністю поглинає відчуття вдячності, а потім в моїй уяві виринають картинки чогось поганого, що може статися з нею, і почуття радості зникає.
У тиші, що запанувала, можна було почути навіть звук падіння шпильки. Я подумала: «О, Боже, я божевільна, і вони зараз сидять і думають: “От психопатка. Як нам звідси вибратися?”» І раптом я почула, що десь у задніх рядах заплакала жінка. Вона не схлипувала тихенько, а ридма ридала. Потім хтось попереду вигукнув: «О, мій Боже! Навіщо ми це робимо? Що це таке взагалі?» Аудиторія вибухнула, наче несподівано пробудившись. Як я і припускала, була я не самотньою.
Більшості з нас доводилося переживати бурхливу радість, яка переходила у відчуття вразливості і страху. Поки ми не змиримося з власною вразливістю і не навчимося відчувати вдячність, сильне кохання завжди супроводжуватиметься страхом втрати.
