Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

Окрім фундаментальної духовності, є ще три важливі риси, властиві психологічно стійким людям:

1. Здатність вірити.

2. Критичне мислення.

3. Уміння позбуватися душевного безсилля, надмірної вразливості, дискомфорту і болю.

Розгляньмо кожну з цих властивостей і їхній зв’язок із психологічною стійкістю та силою духу.

Надія і зневіра

Як дослідниця зауважу, що не знаю двох інших слів, які б настільки хибно тлумачили, як-от лексеми «надія» і «сила». Щойно я усвідомила, що надія — це важлива частина щиросердного життя, відразу ж почала досліджувати це питання і відкрила для себе працю С. Р. Снайдера, колишнього викладача Канзаського університету в Лоренсі[30]. Як і більшість людей, я завжди вважала надію емоцією, подібною за своєю теплотою на оптимізм. Я помилялася.

Я була приголомшена, виявивши, що надія — це не емоція; це стиль мислення або ж когнітивний процес. Емоції відіграють другорядну роль, але сама надія — це процес, який Снайдер називає трилогією цілей, способів їхнього досягнення і результатів[31]. Простіше кажучи, надія з’являється, коли:

• Ми здатні встановлювати досяжні цілі (Я знаю, куди хочу дійти);

• Ми здатні з’ясувати, як досягти цих цілей, включно з гнучкістю й умінням знаходити альтернативні шляхи (Я знаю, як дістатися до мети, я наполегливий, можу впоратися з розчаруванням і спробувати знову);

• Ми віримо в себе (Я можу це зробити).

Отож, надія — це поєднання встановлення цілей, наполегливості і завзятості досягнути їх, а також віра у свої можливості.

І якщо цього недостатньо, є ще дещо: надії можна навчитися! Снайдер припускає, що ми можемо навчитися в інших людей оптимістичного, орієнтованого на досягнення мети мислення. Діти найчастіше вчаться надії у своїх батьків. Снайдер пише, що для навчання оптимізму стосунки між батьками і дітьми мають характеризуватися наявністю правил, послідовністю і підтримкою. Гадаю, мене надихає впевненість у тому, що я здатна навчити своїх дітей сподіватися. Це не випадковість. Це свідомий вибір.

До праці Снайдера я можу додати результати власного дослідження, під час якого виявилося, що жінки й чоловіки, які вважають себе оптимістами, дуже цінують наполегливість і працьовитість. Нові суспільні тенденції, згідно з якими все повинно відбуватися приємно, швидко і просто, несумісні з оптимістичним способом мислення. Вони вселяють у нас зневіру. Коли ми потрапляємо у складну ситуацію, вирішення якої вимагає від нас багато часу і зусиль, то квапимося з висновком: «Це надто складно, тому не варто й намагатися» або: «Це повинно даватися легше; це складно і триває так довго, тому що я не здатен зробити це». Оптимістична людина говорить собі щось на штиб: «Це непросто, але я зможу це зробити».

З іншого боку, тим із нас, хто схильний вірити, що нічого неможливо досягнути без болю і страждань, скажу: постійна відсутність приємності, швидкості і легкості так само згубна, як і постійна їхня присутність. Зважаючи на мою схильність заганяти в глухий кут свої цілі і впиватися їм у горло зубами, поки вони не здадуться, я обурилися, дізнавшись про це. Раніше я була переконана, що без крові, поту і сліз нічого важливого не досягнути. Я помилялася. Вчергове.

Ми вчимося оптимістичному способу мислення, коли розуміємо, що деякі гідні почини вимагатимуть зусиль, часу, сил і зовсім не приноситимуть задоволення. Надія також вимагає від нас розуміння, що, якщо раптом процес досягнення мети виявився приємним, швидким і легким, це не робить її менш важливою за важкодосяжну мету. Якщо ми хочемо знайти надію, то повинні бути гнучкими і виявити наполегливість. Усі цілі досягаються по-різному. Спокійне сприйняття розчарувань, цілеспрямованість і віра в себе — це суть надії.

Як викладач і науковець я присвячую чимало часу спілкуванню з учителями і директорами. Упродовж останніх двох років мене все більше непокоїть те, що ми виховуємо дітей, які не толерують розчарувань і мають сильне почуття власних прав, і воно дуже різниться від упевненості у своїх силах. Переконання «Я заслуговую на це, тому що я цього хочу» — це геть інше, ніж упевненість «Я знаю, що я це можу». Комбінація страху перед розчаруванням, переконання, що тобі щось належить по праву і суспільний тиск — ось рецепт появи зневіри і невпевненості у собі.

Почуття зневіри небезпечне, тому що призводить до браку наснаги. Як і у випадку зі словом «надія», ми часто вважаємо наснагу чимось негативним. Це не так. Найкраще визначення «наснаги» належить Мартіну Лютеру Кінґу. Він називав так здатність впливати на дійсність. Якщо ви сумніваєтеся, чи потрібна вам сила, запитайте себе: «Як я себе почуваю, коли мені здається, що я не маю наснаги щось змінити у своєму житті?»

Зневіра небезпечна. Для більшості з нас неспроможність змінити ситуацію граничить із відчаєм. Щоб здолати страх і сумніви, нам потрібні психічна стійкість, надія і духовність. Якщо ми хочемо жити і кохати всім серцем, нам потрібно повірити, що ми здатні змінити життя.

Розвиток критичного мислення

Розвиток критичного мислення означає перевіряти реалістичність вимог і очікувань, які пробуджують наших демонів самосумнівів. Від ранку до ночі нас бомбардують вимогами й очікуваннями, які зачіпають кожен аспект нашого життя. Журнальна і телевізійна реклама, кіно і музика — всі вони кажуть нам, як виглядати, скільки важити, як часто кохатися, як виховувати дітей, умебльовувати будинки та якими автомобілями їздити. Ці вимоги нас абсолютно пригнічують і, на мою думку, від їхнього впливу не застрахований ніхто. Намагатися уникнути впливу масмедіа — це все одно, що затримувати дихання, аби не вдихати забрудненого повітря, тобто марно.

Віру в побачене на власні очі заклала в нас сама природа. Тому жити в нашому ретельно відредагованому, перенасиченому інформацією і відфотошопленому світі дуже небезпечно. Якщо ми хочемо виховати в собі стійкість до зовнішніх впливів і припинити обдурювати себе, постійно порівнюючи своє звичайне життя з відретушованими картинками, нам потрібно навчитися не вірити власним очам. Ми мусимо навчитися відповідати на запитання:

1. Чи справжнє те, що я бачу? Ці зображення показують справжнє життя чи фантазію?

2. Чи відображають ці картинки здорове щире життя, а чи перетворюють моє життя, тіло, сім’ю і стосунки на товар?

3. Кому вигідно, аби я побачив ці зображення і засмутився? Підказка: ЗАВЖДИ йдеться про гроші і / або владу.

Критичне мислення необхідне не лише для розвитку стійкості, це також один із чотирьох елементів опірності до сорому. Сором діє, як зум-об’єктив фотоапарата. Коли ми відчуваємо сором, опиняємося у фокусі об’єктива, і все, що ми можемо бачити, — це наше недолуге, самотнє і стражденне «Я». Ми думаємо: «У мене однієї над джинсами випинаються складки жиру? Тільки в мене вдома розгардіяш, верески і безлад? Лише в мене немає сексу 4, 3 рази на тиждень (з моделлю чоловічої білизни Calvin Klein)? Зі мною щось не так. Я одна така».

Коли ми розглядаємо себе впритул, то починаємо бачити зовсім іншу картинку. Ми бачимо безліч людей із такими ж проблемами. Ми припиняємо вважати, що «Я один такий!», натомість починаємо думати: «Неймовірно! Ти також? То я нормальний? А я думав, що це тільки я такий!» Щойно ми охоплюємо поглядом усю картину, починаємо краще розпізнавати стимулятори виникнення сорому, а також нереалістичні вимоги й очікування.

Досвід викладацької і дослідницької роботи допоміг мені віднайти неймовірну прозорливість і мудрість у праці Джин Кілборн і Джексона Катца. Кілборн і Катц досліджують взаємозв’язок образів із засобів масової інформації і сучасних соціальних проблем, таких