Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Далі простежимо історію такого явища, як община і двір, що не мають аналогів у європейських народів. Подібні, на перший погляд, форми господарювання і співжиття існували давно в Європі, однак вони творилися за іншими принципами і виконували зовсім інші функції. Мав рацію професор Б.Н.Чичерін, стверджуючи, що російська община має «… особливості, котрі випливають з російської історії». [77] Причому ці особливості настільки відмінні, що С.Лур'є питає: «Чому ж близьким по крові і по мові народам, котрі живуть в тісному сусідстві — росіянам і українцям, сербам і хорватам, — властиві різні ставлення щодо власності на землю, а народи, культурно дуже далекі, наприклад, росіяни і перси, мають схожі форми господарської організації? Чому з однакового вихідного становища у росіян розвиток пішов у напрямку общини, а в українців — одноосібного господарства, — на це питання економіст не може відповісти. Це проблема етнічної психології». [78] У такому випадку не треба говорити про близькість та ще й до того «кровну».
У давнину в Московщині селяни не володіли землею. Повсюдно земля була або «государева», або церковна, або служилих людей. [79] «Мір» (сільська громада) брав землю в користування. Слово «община» виникло значно пізніше. Земля ділилася між дворами залежно від кількості дорослих осіб, і тому наділи не були постійними за площею. Община несла колективну відповідальність за виконання зобов'язань матеріального та іншого характеру. У Росії общинне землекористування наприкінці XIX століття стосовно землеволодіння усіх селян становило понад 90 відсотків. [80]
Свій земельний пай члени общини не мали права передавати кому-небудь іншому навіть у тимчасове користування. Вони не мали права вільного виходу з общини. Без дозволу общини не можна було отримати паспорт, а без нього — податися на заробітки. Община мала також обов'язок поліційного нагляду за своїми членами, а навіть своїм рішенням висилати в Сибір за більш значні провини. Через надання їй поліційно-судових прав, община набрала характеру державної структури.
В умовах колективної відповідальності перед власником землі члени общини не були зацікавлені у збільшенні продуктивності свого господарства. Коли доводилося сплачувати належний податок, кращі двори змушені «були розплачуватися за менш господарних. Община ставала гальмом у розвитку сільськогосподарського виробництва. Це дозволило відомому політичному діячеві, главі російського уряду П.А.Столипіну спрямувати свої зусилля на ліквідацію общинного землекористування для виокремлення з селянської маси найбільш здібних і працьовитих в умовах одноосібних господарств. Він планував створити прошарок «сильних господарів», котрі стали б у майбутньому опорою влади на селі. Здійснити задум Столипіну не вдалося. Він загинув від кулі терориста 1 вересня 1911 року в Києві. Так Росія увійшла в XX століття з майже непорушеною порочною общинною системою.
Община складалася з окремих дворів, де під одним дахом проживало від 25 до 30 осіб. [81] Є.Всеволожська досліджувала це питання на прикладі Самарського повіту — цікавого для етнографічних і соціологічних досліджень. Землі Самарського повіту почали освоювати порівняно недавно. Багато поміщиків з усієї Росії її купували, спроваджуючи сюди своїх кріпаків. Таким чином, в повіті можна було вивчати побут і звичаї селян з багатьох російських губерній.
Селянська родина часто складалася з трьох поколінь, у якій деспотично панував батько або дід, тобто старійшина і його помічник, так званий «большак». Така родина називалася по-різному: «нерозділеною сім'єю», «сімейною общиною», «домашньою общиною» — її члени не володіли індивідуальною власністю і повністю залежали від глави сім'ї чи большака.
А ось що пише професор М.Ковалевський, зображаючи життя общинної сім'ї в Орловській губернії: «Було б грубою помилкою дивитися на старійшину російської нерозділеної сім'ї, як на особу, котра займає таке ж становище, яке належало римському pater familias. Російський домашній владика подібно сербському домачіну є лише першим серед рівних. Усі дорослі члени творять вигляд сімейної ради, думку якої у важливих справах необхідно враховувати». [82] Справжня ідилія! Сімейна демократія сягає висот римського сенату часів республіки! Однак не треба піддаватися чару професорського викладу. Уже на наступній сторінці читаємо: «Відомо немало випадків, коли чоловіки жорстоко карали своїх жінок за наказом большака; з іншого боку, доволі часті приклади, коли жінка, заохочена підтримкою старійшини дому, зневажає права чоловіка і живе майже у відвертому перелюбстві зі своїм свекром». [83] Ковалевський підтверджує традиції російських істориків «робити висновки на противагу фактам». Не хочеться вірити, щоб дорослі члени сім'ї давали згоду на співжиття невістки зі свекром. Такі явища можливі тільки за умов повного безправ'я або повної відсутності моральних принципів у сім'ї. У першому випадку твердження М.Ковалевського про який-небудь вплив дорослих на рішення старійшини не відповідає дійсності, у другому випадку — маємо справу з іншою, нехристиянською цивілізацією.
Ковалевський мимоволі торкнувся такого явища, як «снохачество». В «Энциклопедическом словаре
