Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Найбільше творцями російської мови були «дяки», котрі заповняли царські прикази (це щось на кшталт міністерств, або департаментів). Вони оприлюднювали в письмовому вигляді царські укази, провадили міждержавне листування. Начитані в церковній літературі, впроваджували в офіційні тексти церковнослов'янські слова. З часом ці тексти стали еталоном літературної мови і дістали широке розповсюдження, стали взірцем для наслідування. Так, як сталося в Німеччині з мовою Біблії, перекладеною реформатором Мартіном Лютером. Нині існують дві гіпотези виникнення російської літературної мови. С.П.Обнорський вважав, що вона виникла на народній основі і тільки пізніше, в час другого південнослов'янського впливу, зазнала «болгаризації» або «церковно-слов'янізації». Церковнослов'янська мова, котра ще недавно була мовою літургії в усіх конфесіях візантійського обряду на сході Європи, вважається староболгарською.
Протилежного погляду дотримувався Б.О.Унбегаун, котрий твердив, що російська літературна мова є в своїй основі церковнослов'янською і не тільки за походженням, але в синтаксисі і значною мірою в лексиці. [67]
Тісне спілкування впродовж століть зі Сараєм також залишило сліди в мові. Такі широковживані слова, як бумага, карандаш, ямщік, казна, деньгі, кірпіч, ярлик, — тюркського походження. Після «приєднання» України до Московського царства, взялися за «освоєння» і нашої мови. Черпали з цього джерела, як зі своєї кишені: хлопци, дєвчата, очі, коні, сєча. Подібних запозичень в російській мові багато, але що їй не вдалося взяти від української, так це таке невловиме поняття, як «дух мови». Щоб з'ясувати собі до кінця це поняття, досить перекласти український текст російською мовою, тільки писати російські слова так, як вони вимовляються. Сама графіка написаного впадає у вічі та вражає, і віє від неї чимось дуже і дуже чужим.
Покровський на основі об'єктивних фактів з історії виникнення російського народу остаточно прийшов до висновку, що: «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80 % їхньої крові». [68] Цього йому не пробачили. Покарання за ці викривальні погляди відклали до слушного часу. І він надійшов. Після смерті професора приступили до ідейного розгрому «школи Покровського» (за відхилення від марксизму). 26 січня 1936 року опубліковано спеціальну постанову компартії та уряду. Вона зобов'язувала істориків боротися з антимарксистськими, антиленінськими, антинауковими поглядами так званої «історичної школи Покровського». Самому професорові пришили ярлик «національного нігіліста» (див. «Большую Советскую Энциклопедию»). Бідолаха повірив, що пролетаріат не має батьківщини, і тому з національними почуттями можна не церемонитися. То західні пролетарі не мають батьківщини!
Перечитуючи працю М.Покровського «Возникновение Московського государства и «великорусская народность» дивуєшся, чому вона пройшла повз увагу українських істориків. Наскільки нам відомо, її до цього часу не перекладено українською мовою і ніде не опубліковано. Цей факт можна пояснити набутою дефензивністю думання, несміливістю подолати певний психологічний бар'єр, який відділяє панівний народ від підневільного. А може, й не до того було, бо на нас насувалася чорна хмара нечуваних репресій, котрі мали на меті фізичне знищення українського народу? Не будемо аналізувати причину такого стану, але спосіб мислення сьогодні треба міняти і застосовувати його до потреб моменту.
Нас чекають жорстокі ідеологічні битви «не на живот, а на смерть», як виразився колись Погодін [69] у полеміці з Миколою Костомаровим. Йшлося про нетрадиційне висвітлення деяких фактів з історії Росії. Погодін державницьким інстинктом відчув, що М.Костомаров своїми міркуваннями не працює на імперію. Цього було достатньо, щоб питання про це поставити на «вістрі ножа». Звідси і незвична назва його полемічної роботи. В Росії ніколи не бракувало добровільних ідеологічних жандармів, котрі стояли на сторожі непорушності імперської машини. Започаткував цю традицію ще Михайло Ломоносов.
Правдоподібно, не знайдемо аналогу серед документів такої викривальної сили, як праця М.Покровського, в інших народів. Може, у них немає що ховати, і окремий правдолюбець міг би трохи поєретикувати без особливої шкоди для престижу нації. Видно, величезний масив прихованих історичних подій і фактів провокує окремих людей, подібно до М.Покровського, на сміливі виступи, коли наступає «час правди». А він обов'язково приходить, хоч його й не дуже чекають.
Наприкінці 20-их і початку 30-их років XX ст. були репресовані численні історики старої школи, котрим закидали немарксистські погляди, зокрема Бахрушін С.В., Богоявленський С.К., Веселовський С.Б., Готьє Ю.В., Греков Б.Д., Любавський М.К., Пічета В.І., Тарлє Є.В. та ін. У контексті ідейної (і не тільки) боротьби з буржуазними істориками панувала нічим необмежена критика їх концепцій, викривались таємниці «інтимної» російської історії. Однак правдомовність закінчилася зі смертю М.Покровського і засудженням його «школи».
У другій половині 30-их років XX століття політика різко змінюється: ставка робиться на російський патріотизм. Репресовані історики, котрим удалося вижити, були звільнені зі сталінських лагерів, а їх фанатичні переслідувачі (Фрідланд, Цвібак) зникли у льохах НКВД у 1937–1938 роках. Історична наука впевнено поповзла назад на старі позиції, тільки легко засмічуючи свої «постлагерні» тексти марксистською фразеологією. Більшого від них і не вимагали.
Революція і громадянська війна 1917–1920 років викликала бурхливе пробудження національної свідомості серед народів колишньої імперії. Старі підходи до історії народів імперії прийшлося міняти. «Єдіная і нєдєлімая» не витримала революційних потрясінь. Спроба «білих» відновити імперію на старих засадах зазнала повного краху. Вони втратили через нерозуміння національного питання не тільки «окраїни», але й саму Росію. Водночас Лєнін зрозумів вагу національної проблеми і допустив утворення національних республік. Більшовики незабаром оговталися і посилили контроль Москви над республіками. У