Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

1687 р. — вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню змішаних шлюбів між українцями і росіянами («Коломацькі статті»).

1680, 1690, 1693, 1709, 1720, 1721 роки — ціла низка указів, заборон, інструкцій, спрямованих на ліквідацію колись незалежних друкарень, виправлення книжок і за змістом, і за мовою, тобто усунення українізмів, щоб наблизити тексти до московського варіанту церковно-слов'янської мови, повна заборона розповсюдження друкованих в Україні книжок по Московщині, запровадження цензури.

1729 р. — указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 роки — заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

1764 р. — інструкція Катерини II князю О.В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1764 р. — указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.

1769 р. — указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1775 р., 3 серпня — маніфест Катерини П «Об уничтожении Запорожской Сечи и причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1786 р. — заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість «чистого российского языка» в Київській Академії.

1800 р. — наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синоїдальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської Академії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у Києві, арешт його учасників.

1863, 1876 роки — Валуєвський циркуляр і таємний Емський указ, спрямовані на заборону української мови в друкованих виданнях, в театрі, заборона ввозу українських книжок з-за кордону.

1869, 1886 роки — укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1881, 1883, 1888, 1895, 1899, 1903, 1908, 1914 роки — укази, циркуляри, заборони друкування українських книжок, преси, вживання української мови, освітньої і культурної діяльності.

1910 р. — циркуляр П.Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей». [60]

Цей «графік знищення» справляє сильне враження, але, на жаль, не є унікальним. У світовій історії маємо чимало більш або менш успішних прикладів духовного знищення пануючими націями своїх «братів молодших». У кінці XIX століття на Закарпатті мадяри в селах організували дитячі садки, де навчали русинських дітей своєї мови. Вони навіть відступили від католицизму, оскільки підтримали на Закарпатті греко-католицьку церкву, попередньо вилучивши з неї церковно-слов'янську літургічну мову. Навіть толерантна Франція виявила спокусу придушити місцеві мови у Басконії, Провансі, Бретанії. Мовна політика у Великобританії стосовно ірландців призвела до того, що рідною мовою володіє тільки незначна меншість. Звичайно, цей перелік можна продовжувати. Він свідчить, що мовно-культурний канібалізм є традиційним ставленням розвинених націй до слабших. Виняток становить тільки Швейцарія, але винятки тільки підтверджують правило.

Із наведених вище заборон, котрі вводила і реалізувала за допомогою насильницьких методів московська влада в Україні, деякі становлять вершину продуманості, на яку був здібний імперський С.-Петербург. Візьмемо для прикладу вимогу з боку московської держави сприяти збільшенню змішаних шлюбів між українцями і росіянами. Це один з найбільш ефективних способів денаціоналізації. Треба визнати, що такі шлюби є особливо ефективними в прив'язанні верхівки підкореного народу до колісниці пануючої нації. Не відмовилися від нього такі далекі по часу та ідеології московські комуністи. Досить поцікавитися національністю жінок совєтських державних і партійних керівників України, щоб оцінити державну мудрість російських володарів. Добре знали євреї небезпеку змішаних шлюбів для діаспори і боролися проти них. «Змішані шлюби — це найбільш могутній і неухильний засіб асиміляції. (Не випадково Біблія так суворо їх забороняє)». «Вони зламали віру Господові, бо чужих дітей сплодили», Осія 5:7. Коли Арнольд Тойнбі запропонував змішані шлюби як засіб боротьби проти антисемітизму — сотні рабинів виступили проти цього. [61]

Як уже згадувалося, російські плани щодо денаціоналізації були результативнішими щодо тієї частини українського населення, яке пройшло через освітні заклади або ж мешкало у великих містах. Основну масу українського населення становило селянство. У селах функціонували парафіяльні школи, де навчали, як правило, дяки, що російської мови не знали. Уся хитромудро скомпонована російською владою система шозбавлення рідної мови розбивалася об цей гранітний щит селянської культури. Внаслідок російської «національної» політики українська культура постійно отримувала дошкульні удари, але без загрози національному організму.

Ситуація кардинально змінилася, коли до влади прийшли більшовики. Спочатку вони винищували тільки багатших селян і політичне «неблагонадійний елемент». Це стосувалося незначної частини селянства. Перепис населення 1926 року засвідчив, що відновлення втрат після Першої світової війни і революції (1914–1920 роки) відбувалися швидкими темпами. Селяни отримали землю, зріс їхній життєвий рівень, приріст населення був очевидним. Можливо, це й привело до тотального наступу більшовиків на біологічну основу нації.

Здійснення цього наступу розпочалося із вбивства С.Петлюри в 1926 році московським агентом Шварцбартом. Паризький процес над убивцею перетворився на суд над українським народом, якого представили перед європейською громадськістю, як народ дикунів, грабіжників, злочинців, на руках яких кров сотень тисяч невинно замучених євреїв. Убивцю суд виправдав. Це була підготовка до голодомору 1932–1933 років. Майбутню жертву одягали у смертну сорочку. З 1929 року починається винищення української інтелігенції. Варто нагадати про справу «підпільної» організації «Спілки визволення України» (СВУ). Засуджені отримали невеликі терміни ув'язнення, але ніхто не дочекався волі. У тому ж році розпочалася колективізація, яка супроводжувалася нечуваними репресіями,