Великі міфи імперії - Омелян Нестайко

необхідно нагадати міжнародне становище, яке не гарантувало комуністам спокійного життя. Уряди західних країн ще не змирилися з існуванням державного новоутвору СРСР — «батьківщини трудящих всього світу», котра проповідувала і готувала світову революцію. Крім того, за кордоном перебувало на той час кілька сот тисяч чоловіків призивного віку, готових стати на перший заклик в ряди кожної армії, яка хотіла б вступити у збройну боротьбу з комуною. Комуністи добре знали, що їх чекає у випадку падіння більшовицького режиму. В пам'яті людей ще не стерлися його криваві злочини. Заслужена кара чекала і на «підспівувачів» нового режиму. У часи гострої ідеологічної боротьби більшовики прагнули усіма силами захитати у своїх ворогів віру в справедливість їхньої боротьби, внести у ряди потенційних борців політичний розбрат, посіяти у їхніх душах сумніви щодо морально-політичного вибору. Тому у цій нещадній боротьбі витягали на Божий світ такі факти, які до цього часу трактувалися, як «сімейні» таємниці. Це був унікальний за відкритістю час. У свою чергу, супротивна сторона критично осмислювала російську минувшину, шукаючи в ній першопричину свого падіння. У зв'язку з цим оприлюднювалися деякі давноминулі факти. Саме в розпалі цієї боротьби прозвучали слова проф. М.Покровського, які ще ніколи не лунали з уст росіянина. У праці «Возникновение Московского государства и «великорусская народность» він пише, що російські історики йдуть по шляху «… або повного замовчування сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за йолопа його ж вважають!) висновків, прямо-протилежних фактам». [64] За його допомогою ми отримали ще один «ключ» для уточнення малозрозумілих висловів, котрі нас бентежили у працях російських істориків. Ми не губимося, читаючи про незначне відхилення у «великоросів» від слов'янського етнотипу, а розуміємо його, як незначне наближення фінського етнотипу до слов'янського. Спокійно реагуємо, коли споконвічних господарів північно-східних земель називають «інородцями», хоча таке визначення стосується малочисельних прибульців. Завдяки професору М.Покровському все це стало на свої місця.

Аналізовану працю можна справедливо вважати маніфестом одурманеного марксизмом російського інтелігента, котрому марксизм допоміг позбутися національного підходу стосовно історії. Тому М.Покровському вдається так легко проникати в наміри імперських істориків і розкривати те, що вони прагнули сховати за допомогою чисто школярських методів. Розглядаючи працю академіка М.Любавського «Образование основной государственной территории великорусской народности» (Ленінград, 1929), в якій автор захопився досить безнадійною справою виявлення племен, що увійшли до складу майбутньої Московської держави, По-кровський ущипливо вказує, що на основі даних М.Любавського щодо назв міст, сіл, урочищ, рік, озер і т. п. не залишається найменшого сумніву у тому, кому ця земля належала. Вдумливий читач без особливих зусиль зробить правильний висновок, тоді як академікові це дає привід говорити тільки про значну домішку чужорідного населення. Адже, щоб зберегти назви топоніміки, гідроніміки тощо, треба в тих околицях жити і чисельно переважати прийшле населення, інакше воно само придумає свої назви. Щоб до того догадатися, не треба ні великого розуму, ні звання академіка.

М.Покровський критикує позицію професора Кавеліна. На думку Покровського, Кавелін налякався власних «откровеній» щодо походження «великоросійського» народу і відмежувався від поляків-істориків Сенковського і Духінського, котрі раніше від нього стверджували майже те саме. Фактично, Кавелін відважився підняти руку на офіційний панславізм, однак пасує перед можливою підозрою стосовно співпраці з цими силами і таким чином відмежовується від них. М.Покровський іронічно називає це «запізнілим каяттям». [65] Він категорично заперечує твердження буржуазних, за його словами, істориків, про мирну асиміляцію туземного населення, оскільки це суперечить історичним фактам.

Прикладом цього може служити мордва — найчисельніший об'єкт асиміляції, яка являла собою під кінець XII століття федерацію племен. Незважаючи на значну військову перевагу княжих дружин, боротьба з ними була важкою. На допомогу залучено навіть половців. Тільки тоді вдалося остаточно підкорити мордву. З літописних розповідей дізнаємося, що мордва жила осіло, займалася тваринництвом і частково землеробством, бо княжі дружинники нищили посіви і вбивали худобу. Були і повстання мордви проти завойовників, однак офіційна історія подає їх, як повстання язичників проти запровадження християнства.

«Буржуазні історики» (за Покровським) запевняли, що «великоросійський» народ утворився на основі слов'янського субстрату з домішкою фінського елементу, про що говорилося раніше. Це величезний політичний та ідеологічний козир для імперії. Багато видумки і словесної майстерності доклали придворні історики, щоб переконати в цьому своє суспільство і тим самим виконати державне замовлення, створивши ідеологічну основу для подальших дій.

Рівночасно з цією проблемою відвертається увага від очевидної правди про своє походження. Вона полягала в тому, що приплив такої величезної маси населення був нереальний в тих умовах і не зафіксований у жодних письмових джерелах чи в народній пам'яті. На думку М.Покровського, насправді пройшла асиміляція корінного населення Залісся за допомогою адміністративного тиску, накинення своєї релігії (монастирської діяльності). Подібні процеси відбувалися також, коли племена галів, франків й інші прийняли від римлян латинську мову, перекручену на свій лад, і дали початок французькій мові. Те саме сталося в Провансі з кельтською мовою. У VII столітті 3,5 тисячі арабських вершників завоювали Єгипет з багатомільйонним населенням. Через 150 років Єгипет заговорив арабською мовою. Даки взяли від римлян не тільки мову (звичайно, її звульгаризований варіант), але запозичили саму назву — румуни, а для держави — назву Румунія, що в перекладі означає «римляни», «Римлянія». Однак вони не розпочинають свою історію від легендарного засновника Рима — Ромулуса. А наші сумнівно єдинокровні самозвані брати від скромності не страждають і ведуть свою історію від не менш легендарних Кия, Щека, Хорива і сестри Либіді. У даному випадку романізація даків пройшла не за рахунок вимішування населення, а релігійного і цивілізаційного тиску. В антропологічному типі сучасних румунів шукати елементи римських профілів може тільки гуморист. Подібних прикладів у світовій історії не бракує.

А як творилася російська мова? Для відомого історика професора Ключевського немає сумнівів, що російська мова складалася шляхом псування первинної руської мови. Те саме відбувалося й з фонетикою. «Стародавня фонетика Київської Руси особливо помітно мінялася в північно-східному напрямі, тобто в напрямі руської колонізації, котра утворила великоросійське плем'я злиттям руського населення з фінським».