Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Не треба, як дехто тепер робить, ідеалізувати тогочасний режим. За такий відкритий виступ можна було отримати заслання в який-небудь «ведмежий закуток» імперії. Правдоподібно, врятувала професора Кавеліна імперська політична мудрість: не робити з відомих людей мучеників за ідею і тим самим розповсюджувати їх погляди. Згадаймо долю членів «Товариства імені св. Кирила і Мефодія». Слідство у цій справі тихо закінчили. І ніякого розголосу. Потерпів тільки найменш «соціально захищений» син кріпаків Т.Г.Шевченко.
6Постає ще одне цікаве питання, яке свідомо чи несвідомо залишається поза увагою великодержавної історіографії. Його можна сформулювати так: чи у свідомості керівної верстви Московської держави зберігалась пам'ять про Русь? Чи можна говорити про вплив «київської спадщини» на політику та ідеологію Москви? Це питання висвітлює, зокрема, американський історик професор Гарвардського університету Едвард Кінан, він же голова Американської асоціації славістики, директор Центру візантинознавчих студій у Думбартон Оуксі. У своїй праці «Російські міфи про київську спадщину» він відкидає тезу російських істориків, що: «Московська держава, серцевина і шаблон для наступних Російської і радянської імперій, виникала навколо Москви у ХIV столітті як основний і прямий спадкоємець політичної та національної спадщини Київської держави». [52] Він пише далі: «Взагалі дивно, що сучасні дослідники можуть навіть припустити, ніби московити з воїнської панівної касти часів Івана III чи то Івана (IV — Ред.) Грозного уявляли себе спадкоємцями мантії Києва, скажімо, Ярослава Мудрого. На це просто немає доказів». [53] Існує немало непрямих свідчень, що московська керівна верства дуже слабо уявляла собі історію Русі і не проявляла якихось амбіцій бути її спадкоємцем.
Професор Едвард Кінан звертає увагу, що в сакральних будівлях московської держави нема архітектурних запозичень з київських церков, немає їх у назвах церков. Храми взоруються з огляду на Владимир і Суздаль, а не Київ. У національно знаковій церкві, збудованій всередині XVI століття, — в соборі св. Василія Блаженного повна відсутність київської символіки чи пантеону святих. Усі каплиці собору присвячені своїм північним святим або названі на честь визначних битв у Казанській кампанії 1552 року. Щодо брам московського Кремля, то жодна з них не названа на честь київських Золотих Воріт. Історичні джерела часів Івана Грозного зберегли для нас тисячі імен чоловіків вищих верств. Звичайно це середовище зберігає традиції свого минулого. Вражає, що у близько трьох тисячах імен немає специфічно київських — жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менше відсотка Володимирів й лише три Гліби. «Московського придворного часів Івана Грозного, — іронічно зауважує професор Кінан, — швидше назвали би Теміром чи Булгаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом». [54] Причину такого становища він вбачає в тому, що «…надто мало слов'ян за київських часів жило на географічному просторі майбутньої Московії, а переселенці, переважно з новгородських і білоруських земель, не утворювали демографічно вагомої концентрації десь аж до 1350 року, коли Київ уже давно занепав». [55]
Як коронні аргументи на користь невигаслої московської туги за руською єдністю приводяться відомі претензії Івана III, висловлені в листах московської дипломатії до чиновників польсько-литовської держави. У них йдеться про території, що знаходилися за межею московської держави, як про його «вотчину». Ця ж формула вживалася й щодо прибалтійських і фіно-угорських територій, які ніколи не входили до Київської держави. Насправді малося на увазі, що «колись цих земель домагалися дехто із моїх предків, а тепер домагаюся я». На підтвердження вищесказаного можна навести факт, коли під час переговорів з поляками в 1581 році дипломати Івана IV намагалися довести, що Лівонія є частиною його «вотчини».
Ще один фальшивий аргумент на підтвердження живої пам'яті про Русь. Це так звана «шапка Мономаха» — славнозвісна корона московських царів. Згідно з красивою великодержавною легендою вона належала київському князеві Володимирові Мономаху. Насправді, корону було зроблено для татарського хана в 1330-х роках. У 1472 році московський великий князь Іван III Васильович узяв за жінку племінницю останнього візантійського імператора Софію (Зою), котра виховувалася вже у Римі. Вона прибула до Москви зі своїм почтом і мала великий вплив на внутрішнє життя великокняжого двора. Саме грекам, прибулим зі Софією (Е.Кінан називає їх греко-італійцями), належить ідея «перехрестити» шапку, доповнивши її хрестом і пов'язавши її з візантійським імператором Константином Мономахом. Як бачимо, корона московських царів нічого спільного з київським князем Володимиром Мономахом не мала. [56] Шапка перетворилася на ідеологічний міст між Руссю і Московською державою.
«Київська спадщина» почала входити в політичну свідомість московитів тільки після 1648 року. Певною мірою спричинилися до цього самі українці. Намагаючись схилити Москву до виступу проти Речі Посполитої, вони підсовували їй ідеологічну основу для можливого втягнення в польсько-український конфлікт. Завдяки писанням Інокентія Гізеля, Данила Туптала (св. Дмитрія Ростовського) та Феофана Прокоповича (п'єса «Володимир») був створений для Московії міф про «київську спадщину». [57] Важливу роль у цій міфотворчій афері відіграв Інокентій Гізель — ректор Київської Академії. Він на основі хроніки колишнього викладача тієї ж Академії Ф.Сафоновича, доведеної до XIII століття, склав історію «слов'яно-російського народу» у потрібному для Московської держави дусі. Не дуже авторитетний етнонім «москаль» прикрашує легендою про шостого сина Яфета біблійного Мосоха.