Небратнi - Максим Іванович Кідрук
Описані особливості менталітету, а також невдоволення колотнечею у верхніх ешелонах влади, зокрема конфліктом між Ющенком і Тимошенко, безперервним протягом 2005–2010 років, — ось причини повернення 2010 року до влади проросійських політиків: Партії регіонів і комуністів. Остаточна зміна влади відбулась у лютому 2010-го, коли Віктор Янукович — малоосвічений функціонер із Донбасу з кримінальним минулим — із другої спроби став президентом України. За два місяці після свого обрання — 21 квітня 2010 року — Янукович і президент Росії Дмитро Медведєв підписали у Харкові угоду, згідно з якою Україна отримувала 100 доларів знижки на російський газ в обмін на продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії у Севастополі до 2042 року. Проєвропейські та націоналістичні сили в парламенті збунтувалися, вважаючи цей договір державною зрадою.
Через тиждень, 27 квітня, у Верховній Раді відбулася ратифікація харківських угод. Голосування супроводжувалося бійками депутатів, використанням димових шашок і киданням яєць у спікера Верховної Ради Володимира Литвина[34]. Попри все, домовленості було схвалено: Партія регіонів до того часу шляхом підкупу та залякувань змогла сформувати пропрезидентську/проросійську більшість і назбирати достатню кількість голосів. За ратифікацію проголосували 236 народних депутатів за необхідних 226 голосів.
В історичній перспективі харківські угоди виявились пустушкою, не вартими паперу, на котрому їх надруковано, а весь галас довкола договору — безглуздим, оскільки, як на мене, 2010 року Путін уже мав на столі план захоплення Криму та вторгнення на схід України. Проте тоді, 2010-го, чимало громадян України ратифікацію харківських домовленостей сприйняли як болісний провал у зовнішній політиці, надзвичайний стратегічний прорахунок. Народ обурився, проте до масових виступів не дійшло. Серед українців розчарування Помаранчевою революцією було настільки сильним, що до грудня 2013-го мало хто вірив, що коли-небудь люди вдруге вийдуть на Майдан, щоб відстояти власні права та спробувати поборотися за кращу Україну.
Розділ 3
Українська кланова буржуазія
1
На початку 1990-х після краху соціалістичної системи в країнах так званого «соцтабору» та колишнього СРСР бурхливо розгорталася приватизація. В Україні після розвалу Радянського Союзу державі належало 85,4 % підприємств усіх галузей економіки.
На відміну від країн «соцтабору», де реалізація політики «шокової терапії» призвела до швидкого оздоровлення економіки (на сьогодні Польщу вважають взірцем застосування політики «шокової терапії»: швидко проведені приватизація й енергійні реформи забезпечили підвищення ВВП утричі), повернення до приватної власності на руїнах Радянського Союзу відбувалося напрочуд тяжко. Процес роздержавлення в Україні розвивався відособлено, ті, хто його проводив, цілковито нехтували досвідом потужних західних економік. До певної міри така ситуація була зумовлена об’єктивними відмінностями умов приватизації. Скажімо, у Великій Британії, де у 1980-х роках, після приходу до влади Маргарет Тетчер, уряд дозволив продаж низки великих державних корпорацій (серед них — гіганти на кшталт «British Aerospace», «British Airways», «Rolls Royce», «British Petroleum», «Jaguar» та ін.), приватизацію реалізовували в умовах розвиненої ринкової економіки та чітко прописаного й «обкатаного» законодавства. Співвідношення між державним і недержавним секторами залишалося стабільним упродовж багатьох років, несуттєве у відсотковому значенні зменшення частки державних підприємств не впливало на суспільство й економіку. Іншими словами: у Британії йшлося лише про економічні, а не соціальні аспекти приватизації.
В Україні все було інакше. Особливості, масштаби та темпи української приватизації у 1992–1996 роках визначалися соціально-економічними й ідеолого-політичними реаліями періоду. Підґрунтям приватизаційної моделі слугували принципи соціальної справедливості та рівності розподілу державного майна, що означало безоплатне передання більшої частини державного майна населенню, гарантування рівності прав громадян у приватизаційному процесі. А це не завжди видавалося корисним для підприємства, економіки. Помилковим виявився підхід до приватизації великих і середніх підприємств шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом подальшого викупу, бо в умовах відсутності державного контролю та недосконалості системи корпоративного управління багато підприємств опинилось «у користуванні» трудового колективу чи, здебільшого, керівництва підприємства: для першого було типовим «проїдання» прибутків, спрямованих замість модернізації виробництва та розвитку бізнесу на виплату заробітної плати та різноманітні соціальні витрати; для другого — особисте збагачення менеджерів підприємства за рахунок укладання збиткових для підприємства контрактів, продажу та суборенди виробничих площ тощо. В обох випадках на підприємствах не відбулося потрібних реструктуризаційних змін: зберігалася висока енерго-та матеріаломісткість продукції, скорочувалися обсяги капіталовкладень, бракувало кваліфікованого менеджменту.
На відміну від Польщі першим українським реформаторам не вдалося створити реальні конкурсні умови під час роздержавлення економіки. Це сталося здебільшого тому, що фінансова (часто посткримінальна) еліта, яка зародилася на початку 1990-х і швидко перейшла у владні структури, активно протидіяла цьому. Новоспечені українські магнати, котрі ще вчора працювали звичайними пожежниками (Дмитро Фірташ[35]), інженерами (Віктор Пінчук[36]) чи торговцями на ринку (Ринат Ахметов) і які раптово — просто тому, що опинилися у правильний час у правильному місці, — отримали можливість накопичувати капітали, для акумуляції яких у розвинутих європейських країнах знадобилося б не менше двох-трьох поколінь, не були зацікавлені у прозорості приватизаційних схем. Відсутність дієвого державного регулювання зумовило ситуацію, за якої приватного власника обирали не з огляду на його ефективність для підприємства, а завдяки хабарам і наближеності до певних фінансових чи політичних кіл. Очевидна загроза монополізації окремих галузей і видів виробництв зрештою вилилась у створення могутніх олігархічних кланів і, що основне, початок у промислово розвинутих регіонах на сході України форсованої криміналізації економіки.
2
Фінансово-політичні (олігархічні) клани в Україні формувалися за регіональною ознакою навколо найбільших промислово розвинутих міст: Києва, Дніпропетровська, Донецька та Харкова.
Найперше фінансово-олігархічне угруповання, яке обійняло основні керівні державні посади в середині 90-х років і втримувало владу приблизно до початку нового тисячоліття, — це дніпропетровське.
Цікаво, що так званий дніпропетровський клан виник задовго до розпаду Радянського Союзу та становлення України як незалежної держави. Ця фінансово-політична група функціонувала із 60-х років ХХ століття та мала значний вплив не лише на Україну, але й на весь Радянський Союз. Серед найбільш яскравих представників клану протягом «радянського» періоду — генеральний секретар ЦК КПРС у 1966–1982 роках Леонід Брежнєв[37] і перший секретар ЦК компартії Радянської України Володимир Щербицький[38].
До другого покоління дніпропетровського клану, котре перебрало на себе керування країною після розвалу СРСР, належать президент Леонід Кучма та прем’єр Павло Лазаренко[39].
На сьогодні чимало вихідців із Дніпропетровської області
