Небратнi - Максим Іванович Кідрук

газова війна. До 1 січня 2009 року Україні та Росії знову не вдалося підписати річного контракту на постачання газу. Причиною цього разу слугувала внутрішньоукраїнська політична криза, підґрунтя якої — жорсткий міжособистісний конфлікт між президентом Віктором Ющенком і прем’єром Юлією Тимошенко, котрий до 2009 року набув масштабів неподоланного інституційного протистояння між президентом і прем’єром. 31 грудня 2008 року через непоступливість української делегації на переговорах (ішлося про ціну 205–235 доларів за одну тисячу кубометрів) тогочасний президент Росії Дмитро Медведєв, який на чотири роки змінив на посту президента РФ Володимира Путіна, виступив із заявою про те, що з наступного року ціна за газ для України становитиме 450 доларів. О 9:00 1 січня «Газпром» у повному обсязі припинив постачання газу до України. Момент закриття вентилів на трубопроводах, якими подають газ, транслювали замість новорічних програм по всіх російських телеканалах. 7 січня 2009 року, звинувативши Україну в несанкціонованому відборі газу, «Газпром» перервав постачання також і транзитного, тобто технологічно необхідного для прокачування блакитного палива європейським споживачам, газу. Не отримуючи з Росії власного газу, Україна за рахунок накопичених у підземних сховищах запасів продовжувала постачати газ до Європи. Попри це, із 1 до 18 січня відбулося істотне скорочення постачання газу до країн центральної та східної Європи, а тому представники Європейського Союзу заявили: якщо потік газу не буде відновлено негайно й у повному обсязі, репутація України та Росії як надійних партнерів ЄС зазнає непоправної шкоди.

19 січня 2009 року український і російський прем’єри Юлія Тимошенко і Володимир Путін у присутності керівників НАК «Нафтогаз» і «Газпрому» підписали нові газові угоди. Як стверджував згодом президент Віктор Ющенко, ані він, ані більшість членів уряду та РНБО[32] не бачили остаточного тексту угоди до її підписання.

Відповідно до нового контракту базова ціна на російський природний газ для України становила, як і обіцяв Медведєв, 450 доларів США за одну тисячу кубічних метрів. Серед досягнутих домовленостей — перехід до прямого постачання, ліквідація посередника «РосУкрЕнерго», а також жорсткі умови «бери або плати», з огляду на які Україна щороку була змушена закуповувати в Росії не менше ніж 41,6 млрд кубометрів газу.

13

Через три роки після Помаранчевої революції суспільство цілковито зневірилося в лідерах та ідеалах Майдану.

Об’єктивними причинами такого порівняно швидкого розчарування можна вважати розкол у середовищі проєвропейських сил, що постав очевидним майже відразу після обрання Віктора Ющенка президентом України; особистий конфлікт між Ющенком та Юлією Тимошенко, які почали поводитися так, наче забули, через що зібрався перший Майдан; а також загострення відносин із Росією, результат чого — перша газова війна та подальше зростання вартості блакитного палива для України із 50 USD до 95 USD за одну тисячу кубометрів, що негативно відбилося на її економіці. Після п’ятиліття бодай і малопомітного для пересічних українців, але все ж стабільного зростання, економіка пішла на спад.

Суб’єктивними причинами вищезгаданої зневіри потрібно визнати причини, пов’язані із власне українцями, з особливостями менталітету молодої, несформованої нації, котра шукає своє місце у світі. Як на мене, саме останні видаються основними, визначальними.

П’ятнадцяти років, що минули від часу здобуття незалежності, вистачило, щоб українці осягнули переваги західної моделі розвитку суспільства. На початку 2000-х Україна в цивілізаційному сенсі залишалася зменшеною копією корумпованої та бюрократичної Російської Федерації, де державні інституції слугували лише для імітації демократії, а за фіктивною багатопартійністю й ілюзією незалежних ЗМІ крився авторитаризм, який мало чим відрізнявся від радянського. У ті роки єдина управлінська відмінність між двома країнами полягала у ступені впливу олігархів на державну владу: в Україні початку 2000-х олігархію практично можна було ототожнювати із владою, тоді як у Росії, особливо після приходу до влади Володимира Путіна, вплив магнатів та олігархів на політичні процеси у країні зазнав відчутного послаблення. Водночас, з іншого боку, на заході кордон України підпирали Польща й Угорщина, недалеко за ними — Чехія, тобто країни, які за лічені роки спромоглися подолати постсоціалістичну руїну, запровадити реформи та побудувати потужну економіку, а невдовзі після того — успішно інтегруватися в ЄС. Півтора десятка років ми, українці, спостерігали, як поляки з року в рік живуть краще, а самі стовбичили на місці, балансуючи на межі бідності. За період президентства Леоніда Кучми українці зрозуміли, що хочуть свободи, хочуть жити у відкритому та справедливому суспільстві, не усвідомлюючи, однак, що в їхніх головах не відбулося ніяких змін, що вони ще не позбулися прищепленого у період радянщини однобічного способу мислення.

Ідеться про те, що в Європі та США пріоритет для людини впродовж її життя від самого народження — це особиста незалежність. В Азії, Африці, на Близькому Сході людину виховують інакше: східні культури більшою мірою орієнтовані на колективне. Скажімо, у консервативному арабському чи індійському суспільстві доля людини визначається умовами її народження, тобто роль індивіда, громадянина відома наперед, а його становище в суспільстві залежить від ефективності її виконання. Аналогічна ситуація властива сучасному Китаю, В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Так само було в СРСР: неважливо, які ти маєш здібності, вольові якості, креативність і бажання творити, основне — це виконання догм системи, яка забезпечить усім необхідним. Кожна з окреслених моделей відзначається низкою переваг і недоліків. Західна модель уможливлює більшу індивідуальну свободу, відсутність догм і обмежень сприяє всебічному розвиткові особистості, вільній творчості, креативності, проте припускає, що людина, яка потрапляє в скруту, часто залишається покинутою напризволяще. У східній моделі громадянину/підданому певною мірою легше: не потрібно ні про що думати та турбуватися, бо система (відповідно до своїх можливостей) про все подбає, однак за таких умов про який-небудь особистісний розвиток не варто й думати: людина перетворюється на бездушний ґвинтик у складному та повільному (а отже, корумпованому) механізмі.

Зараз цікаво інше: розмежуйте на карті два описані регіони та побачите, що уявна лінія розподілу проходить просто Україною. 2004-го, під час Помаранчевої революції, громадяни України заявили всьому світові про своє прагнення стати вільними, людьми, які можуть самостійно розвиватися і мають право висловлювати власну думку, ні на кого не озираючись, — як люди на Заході. Мало хто усвідомлював, що ще не всі зі співгромадян витравили колективне із підсвідомості.

Якими є вияви цього?

Після приходу Ющенка до влади народ очікував миттєвого покращення життя, вбачаючи у Вікторові Андрійовичу заледве не месію. Люди свято вірили, що держава повинна їх усім забезпечити. Що прийде добрий правитель (чи президент — називайте, як хочете), який дасть усім роботу, гідну зарплатню, подбає про те, щоб у квартирах було тепло, з кранів ішла гаряча