Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

виконання грошового зобов’язання, будь-якою мірою не зачіпають права кредитора на стягнення неустойки (пені) за те ж порушення. Спираючись на нормативну базу, треба було роз’яснити, що право кредитора на стягнення грошових сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК, є самостійним у відношенні до його права на стягнення неустойки (пені) за те ж порушення, як і право на стягнення неустойки (пені) є самостійним у відношенні до права кредитора на індексацію заборгованості і на стягнення трьох процентів річних від сум заборгованості. Оскільки закон не передбачає будь-якого зменшення сум, що сплачуються за однією підставою, з огляду на сплату грошових сум за іншою підставою, для такого зменшення правової підстави немає.

Натомість Вищий спеціалізований суд у такий спосіб аргументував свій висновок: «За змістом статті 552, частини другої статті 625 ЦК інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов’язання, вираженого в національній валюті, та три проценти річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому суд має виходити з того, що ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов’язання» (п. 18 постанови «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»[415]). Спроби пізнати сутність речей, однак, не є безвинним зайняттям, бо якщо індексація заборгованості є «відшкодуванням матеріальних втрат кредитора», то це наближає відповідні грошові суми до збитків, а розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо зокрема він значно перевищує розмір збитків.

Подібно до викладеного Судова палата у господарських справах Верховного Суду України в постанові від 20 березня 2012 р. у справі за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України в Донецькій області до ВАТ «Укртелеком»[416] ч. 2 ст. 785 ЦК («якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення») витлумачили у такий спосіб, що цим законодавчим положенням встановлюється не неустойка, а розмір плати за користування річчю. Тут Судова палата вдалась до пошуку економічної природи сум, які має сплачувати наймач, у той час як для цілей правозастосування треба було врахувати правову природу цих сум. Їх правова природа визначена законодавцем абсолютно чітко. І будь-яких підстав відступати від букви закону в Судової палати не було.

10. Частина сьома ст. 43 КЗпП встановлює: «Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)». Аналогічне правило формулюється у частині шостій ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Судова практика виробила таку правову позицію, відповідно до якої під обґрунтованою відмовою виборного органу первинної профспілкової організації слід розуміти відмову, що мотивується посиланням на норми чинного трудового законодавства та ділові якості працівника. З урахуванням цього при вирішенні спору про поновлення на роботі суд визнав такою, що не відповідає вимогам частини сьомої ст. 43 КЗпП і частини шостої ст. 39 Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», відмову у наданні згоди на розірвання трудового договору з працівником за прогул без поважних причин впродовж декількох днів, яка (відмова) була обґрунтована посиланнями на те, що працівник є ветераном підприємства (пропрацював на ньому безперервно 34 роки), а також на сімейні обставини, особисті запевнення та прохання працівника.

У цьому випадку судова практика прагнула проникнути в суть речей: працівник злісно порушив трудову дисципліну, впродовж декількох днів підряд не виходив на роботу. Представники підприємства, що відвідали його з метою дізнатись про причини невиходу на роботу, застали його вдома в нетверезому стані. За таких умов суд дійшов висновку про те, що відмова у наданні згоди на звільнення працівника не може бути мотивована посиланням на обставини, які не передбачені законодавством або які не стосуються ділових якостей працівника.

Дійсно, положення про обов’язковість отримання власником або уповноваженим ним органом згоди виборного органу первинної профспілкової організації на розірвання трудового договору з працівниками з підстав, що перелічені у частині першій ст. 43 КЗпП, давно застаріло. Воно було адекватним соціалістичним умовам, коли професійні спілки виконували не тільки захисну, а й виробничу функцію, і, крім того, працювали під керівництвом комуністичної партії.

Тепер у професійні спілки працівники об’єднуються добровільно, а виробничу функцію професійні спілки втратили. Тож, поки працівника не виключили із професійної спілки за порушення статуту, остання має захищати працівника. Збереження наведеного правила в законодавстві України про працю стало суперечити суспільним відносинам, що змінились. Тому судова практика дещо виправила закон, глядячи в сутність речей. Є теоретичні напрацювання, якими обґрунтовується доцільність і навіть необхідність визнання такого правового явища як судова правотворчість. Видається, однак, що судова правотворчість має право на існування лише в тій мірі, у якій вона полягає в пошуку разом з європейською спільнотою та країнами, що внесли найбільший вклад в розвиток принципу верховенства права, змісту цього принципу, у використанні цього принципу при тлумаченні актів законодавства та у здійсненні такого ж тлумачення тих нормативних положень, до змісту яких включені не тільки правові норми, а й декларації. За цими межами судова правотворчість є посяганням на прерогативи законодавчої влади.

11. У той же час сутність речей слід враховувати тоді, коли вона знайшла відображення у нормативно-правових актах. Пояснимо це на наступному прикладі. 22 січня 2002 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про внесення змін до ст. 98 Конституції України», стосовно