Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

з прав людини. Рішення. Коментарі, 2007, № 1. — с. 162-170. ">[422] зазначається на те, що «згідно з його практикою «закон» є чинним положенням, яке застосовується з урахуванням тлумачення, яке дають йому компетентні суди». Це стосується і Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка (це є загальновизнаним) підлягає застосуванню з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини. Такому застосуванню не перешкоджає невдале визначення юридичної сили в Україні рішень Європейського Суду у Законі «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини». У ст. 17 цього Закону судам приписується застосовувати Конвенцію та практику Європейського Суду при розгляді справ як джерело права. У ч. 2 ст. 18 названого Закону визначається, які переклади текстів рішень Європейського Суду та ухвал Європейської комісії з прав людини слід використовувати для цілей посилання на такі «Рішення». Останнє слово взяте тут у лапки тому, що воно написане з великої літери, тобто так, як і в абзаці шостому ст. 1 даного Закону («Рішення — а) остаточне рішення Європейського суду з прав людини у справі проти України, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; б) остаточне рішення Європейського суду з прав людини щодо справедливої сатисфакції у справі проти України; в) рішення Європейського суду з прав людини щодо дружнього врегулювання у справі проти України»). Отже, відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» національні суди можуть посилатись лише на ті рішення, які стосуються України. Але ж це суперечить практиці Європейського Суду з прав людини, яка і має враховуватись переважно перед буквою ч. 2 ст. 18 Закону, про який йдеться.

Частина перша ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» приписує встановлювати зміст іноземного права, що підлягає застосуванню судом, згідно, зокрема з практикою його застосування у відповідній іноземній державі. Це також наштовхує на думку врахування при здійсненні правосуддя судової практики застосування деяких положень національного законодавства.

Практика країн усталеної демократії свідчить про те, що конкретний варіант тлумачення права, використаний судом, має шанс набути певної стабільності, обов’язковості. Вважається, що це випливає із принципів однакового поводження і правопевності (правової визначеності), які є проявами принципу верховенства права. Ці принципи зобов'язують державну владу дотримуватись обраної правової позиції і не відхилятися від неї доти, доки не з’являться вагомі підстави змінити її і звернутись до іншого розуміння тієї чи іншої норми[423]. Названі принципи певною мірою знаходять підтвердження в національному законодавстві, практиці здійснення правосуддя та роз'яснювальній діяльності вищих спеціалізованих судів.

4. У чинному законодавстві немає загальних правил, які б визначали місце доктрини в системі тлумачення нормативно-правових актів. Слід мати на увазі, що доктрина може мати пряме і опосередковане значення для тлумачення нормативно-правових актів. Пряме значення вона має тоді, коли з метою тлумачення положень законодавства суб’єкт тлумачення звертається до навчальної, науково-практичної, науково-популярної та науково-теоретичної літератури. Законодавчий припис враховувати доктрину міститься в ч. 1 ст. 8 Закону «Про міжнародне приватне право» і стосується врахування при встановленні змісту іноземного права доктрини відповідної іноземної держави. У Статуті Міжнародного Суду ООН[424] (підпункт «d» п. 1 ст. 38) Суду приписується як додатковий засіб визначення змісту правових норм використовувати роботи найкваліфікованіших науковців різних націй. Особливо важливе значення наукова доктрина має для визначення змісту принципу верховенства права. Фактична необхідність обумовлює пряме використання доктрини у випадках відсутності нормативного визначення понять та неможливості з’ясувати значення терміну, виходячи із змісту актів законодавства.

Опосередковане значення для тлумачення нормативно-правових актів доктрина має, зокрема тоді, коли з’ясувати значення терміну, виходячи із змісту актів законодавства, досить трудно через необхідність аналізу значного нормативного масиву, який суддя чи інша особа, що тлумачить акт законодавства, здійснити не може з огляду уже на обсяг роботи щодо такого аналізу. Так, досить трудно зрозуміти, яке цивільно-правове явище позначається як зобов’язання у ст. 608 ЦК. Звернення до ч. 1 ст. 509 і ч. 3 ст. 510 ЦК надає тільки змогу впевнитись у тому, що у Цивільному кодексі є певні протиріччя в розумінні зобов’язання. Звернення до науково-практичного видання[425] дає відповідь на поставлене запитання: на підставі двостороннього консенсуального договору виникають два зобов’язання, що об’єднуються в одні правовідносини. Наприклад, на підставі консенсуального договору купівлі-продажу виникають правовідносини, що складаються із двох зобов’язань: 1) зобов’язання продавця, зміст якого складають обов’язок передати річ у власність покупця та деякі інші обов’язки; 2) зобов’язання покупця, що включає обов’язок сплатити покупцю ціну та деякі інші його обов’язки.

У томі 4 того ж видання на підставі аналізу численних нормативно-правових актів дається роз’яснення терміну «передбачені» (Конституцією та законами України), що використовується в частині другій ст. 19 Конституції для визначення підстав, меж повноважень і способів, у які мають діяти органи державної влади, органи місцевого самоврядування та їх посадові особи. У цій же книзі за результатами аналізу численних положень законодавства дається інтерпретація терміну «пряме встановлення», який використовується у ст. 204 та ч. 3 ст. 215 ЦК для позначення способу, в який може встановлюватись законом нікчемність правочину, а також в інших випадках.

5. Під іншими зовнішніми джерелами тут розуміються підготовчі матеріали до законопроектів, матеріали їх обговорення, обставини прийняття нормативно-правових актів. Традиція визнання таких зовнішніх джерел добре відома ще з XIX століття. Як свідчить Є. В. Васьковський, велика група науковців XIX століття вважала за необхідне при тлумаченні законів користуватися зовнішніми джерелами[426]. Певне значення за зовнішніми джерелами такого роду визнавав і сам Є. В. Васьковський[427]. Вражає також і та аргументація, співзвучна сучасності, яку наводив 1806 року, за