Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

якого Президент України застосував право вето. Відповідно до п. 1 частини першої ст. 58 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить «внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції». Президент України у своєму листі до Конституційного Суду зазначив, що розділ XIII Конституції встановлює особливості подання до Верховної Ради та прийняття нею законопроектів про внесення змін до Конституції і не регулює питання підписання таких законів, оприлюднення та застосування щодо них права вето[417]. З цією думкою слід погодитись, оскільки немає підстав стверджувати, що в розділі XIII Конституції логічно закріплена і хоч би за допомогою висновку від протилежного виявлялась правова норма, відповідно до якої будь-які інші процедури щодо законів про внесення змін до Конституції, крім передбачених розділом XIII Конституції, не можуть застосовуватись. За відсутності правового врегулювання зазначених питань слід керуватись тим, що відповідно до ст. 158 Конституції внесення змін до Конституції України оформляється законом. Відтак відкривається можливість для застосування до законів про внесення змін до Конституції правил щодо підписання законів і застосування права вето (ст. 94 Конституції).

Доводи С. П. Головатого про те, що Конституція розмежовує два види повноважень, що їх здійснює Верховна Рада — внесення змін до Конституції (п. 1 частини першої ст. 85 Конституції) і прийняття законів (п. 3 тієї ж частини) не спростовує твердження про те, що внесення змін до Конституції оформляється законом, і за відсутності у розділі XIII Конституції будь-яких правових норм щодо підписання, оприлюднення і застосування вето до таких законів ці питання мають вирішуватись відповідно до загальних правил, встановлених ст. 94 Конституції.

Не спростовує права вето Президента стосовно законів про внесення змін до Конституції і думка голови Верховної Ради про те, що раз Президент не наділений правом вето щодо всієї Конституції, він не повинен мати такого права і щодо її частини. Ця аналогія є недоречною, бо Конституція приймається як така, а зміни до Конституції вносяться шляхом прийняття законів.

Заперечуючи право вето Президента щодо законів про внесення змін до Конституції, С. П. Головатий послався на те, що в теорії конституційного права існує доктрина про дві форми влади — установчу та встановлену, відповідно до якої установча влада є первинною і виступає джерелом установленої влади, до якої віднесено законодавчу, виконавчу і судову влади[418]. Але ж в Україні немає підстав для визнання доктрини джерелом права. Відтак, посилання на доктрину виглядає як спроба надати переваги сутності перед юридичною формою. Між тим, існують можливості довести, що ця сутність набула юридичної форми.

Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції). Законодавча влада є гілкою державної влади (частина перша ст. 6 Конституції). Що стосується Конституції, то її прийняття було здійснено не органом державної законодавчої влади — Верховною Радою від свого імені, а Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції) в порядку здійснення народом — єдиним джерелом влади (частина друга ст. 5 Конституції) — своєї установчої влади. Таким чином, Конституція відповідно до зазначених її положень є актом установчої влади народу. Тому її прийняття і внесення змін до неї не є здійсненням державної законодавчої влади, і не може підпорядковуватись процедурі, передбаченій, зокрема ст. 94 Конституції. Зазначені конституційні положення визначають сутність прийняття і внесення змін до Конституції. Як такі вони мають перевагу при правозастосуванні перед суто формальною вказівкою на законопроект і закон про внесення змін до Конституції України у ст. 158 Конституції. Отже, ми дійшли висновку про превалювання сутності над формою, але ж йдеться про превалювання конституційно закріпленої сутності над конституційно закріпленою формою. На додаток можна було б послатись і на те, що визнання і забезпечення установчої влади народу — це основа принципу верховенства права: не може бути утверджений принцип верховенства права без визнання і забезпечення установчої влади народу.

§ 104. Використання зовнішніх джерел при тлумаченні актів законодавства

Не дивлячись на поширеність посилань на зовнішні джерела, особливо на підготовчі матеріали до законопроектів, стенограми засідань парламенту тощо у практиці Європейського Суду з прав людини і Конституційного Суду України, цю практику слід визнати неприйнятною. Тому при мотивуванні судових рішень слід уникати посилань на такі джерела.

1. Зовнішніми нормативними джерелами слід визнавати такі положення актів законодавства, які не допомагають з’ясувати зміст положення нормативно-правового акту, що підлягає застосуванню і тлумачиться, а використовуються для нагромадження аргументів та як засіб психологічного тиску на осіб, яких таке тлумачення стосується. До таких дій дуже часто вдаються адвокати, особливо в ситуаціях, коли у них виникають труднощі при формулюванні своєї правової позиції. Суд перебуває в іншому становищі, у нього немає об’єктивної потреби у нагромадженні аргументів та здійсненні психологічного тиску.

Інша причина звернення до зовнішніх нормативних джерел — це помилки при визначенні положень законодавства, що поширюються на відповідні правовідносини. Ці помилки переважно пов’язані з асоціативним тлумаченням нормативно-правових актів. Відриваючись від букви закону, суб’єкт тлумачення асоціативно робить висновок про можливість застосування певного нормативного положення до відповідних правовідносин. А насправді це положення є зовнішнім стосовно цих правовідносин.

Є єдине виправдання зверненню до зовнішніх нормативних джерел. Це має місце тоді, коли для підтвердження правильності результатів тлумачення суб’єкт тлумачення показує, що ці результати узгоджуються з іншими положеннями законодавства. У решті випадків звернення до зовнішніх нормативних джерел є невиправданим. І все ж таке звернення в судовій практиці є поширеним. Так, Конституційний Суд України при вирішенні справи про конституційність низки положень Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік» висновок про неконституційність цих положень мотивував, зокрема тим, що ст. 38 Бюджетного кодексу конкретизує частину другу ст. 95 Конституції, а положення Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік» не відповідають ст. 27 і 38 Бюджетного кодексу