Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів

України. Але ж названі статті Бюджетного кодексу, хоч і конкретизують певні положення Конституції, але самі по собі ніяк не можуть свідчити ні про конституційність, ні про неконституційність відповідних положень Закону «Про Державний бюджет України на 2007 рік». Питання про можливість прийняття нових законів без внесення змін до чинних законів, які суперечать новому закону, існує. Не виключено, що відповідно до частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції воно має вирішуватись на користь раніше прийнятого закону (у даному випадку — Бюджетного кодексу). Але ж законодавча і правозастосовна практика пішла іншим шляхом. І зміна цієї практики прийшла б у суперечність з принципом верховенства права. Тим більше така зміна була б невиправданою, що вона відповідає практиці країн, що є світовими лідерами в пошуку розумного державного устрою, в тому числі і через здійснення законодавчих заходів. Врешті-решт, треба враховувати і реальні ресурси законодавчої влади. Те, що повсякденним явищем стало прийняття законів, що суперечать раніше прийнятим законами, без внесення змін до останніх, не є виключно наслідком недбалості посадових осіб Верховної Ради. Є ціла низка обставин, які трудно подолати і які в зв’язку з цим можна визнати певною мірою об’єктивними.

Але у наведеному випадку Конституційний Суд на зазначені вище статті Конституції не посилався. За таких умов посилання Конституційного Суду на ст. 27 і 38 Бюджетного кодексу слід кваліфікувати як посилання на зовнішні нормативні джерела, яке не має правової підстави.

В окремій думці стосовно рішення Конституційного Суду у справі про граничний вік кандидатів на посаду керівника вищого навчального закладу суддя Конституційного Суду В. М. Шаповал звернув увагу на некоректність посилання у судовому рішенні на зовнішні нормативні джерела: «Спроби посилити «аргументацію» Рішення посиланнями на міжнародні акти є неадекватними. По-перше, Конституція України не встановлює принципу примата міжнародних договорів або міжнародного права загалом. У разі невідповідності, наприклад, між законом України і міжнародним договором України можна говорити лише про їх колізійність, а встановлення такої колізійності є, по суті, питанням законності і не віднесене до повноважень Конституційного Суду України. По-друге, ніякої колізійності між оспорюваним положенням Закону України «Про вищу освіту» і відповідними міжнародними актами не існує. Більше того, у статті 1 Конвенції Міжнародної Організації Праці про дискримінацію в галузі праці та занять (набула чинності 15 червня 1960 року) встановлено, що «будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах, дискримінацією не вважається»[419].

2. Зовнішні офіційні джерела, що не набули характеру нормативно-правових актів, можуть бути використані при тлумаченні нормативно-правових актів тільки у випадках, коли суд застосовує принцип верховенства права (з метою розкрити зміст цього принципу стосовно конкретних відносин). У решті випадків посилання на такі джерела є некоректним. Це стосується, зокрема Загальної декларації прав людини[420], яка сама по собі не стала джерелом національного законодавства України. Аналогічним чином і сам факт членства в Міжнародній організації праці не є достатнім для визнання джерелами національного законодавства конвенцій МОП, які не ратифіковані Україною, а також рекомендацій МОП. Без звернення до принципу верховенства права посилання на ці міжнародно-правові документи, що не стали нормативними регуляторами внутрідержавних відносин, не має правової підстави.

До зовнішніх офіційних ненормативних джерел належать різного роду концепції, які затверджуються Верховною Радою, Президентом України, Кабінетом Міністрів України. Але є практика використання такого роду джерел при прийнятті рішень Конституційного Суду України. При прийнятті рішення у справі про звільнення судді з адміністративної посади[421] Конституційний Суд взяв до уваги «положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р., в якому передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування».

При прийнятті того ж рішення Конституційний Суд взяв також до уваги «висновок експертів Ради Європи щодо Закону України «Про судоустрій України» стосовно того, що президент не може відігравати у підборі суддів на адміністративні посади настільки активну роль».

У цьому ж випадку Конституційний Суд врахував «вироблені міжнародним співтовариством засади незалежності судових органів, викладені, зокрема, в: 1) рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року № (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», де вказується, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар’єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів; 2) Європейській хартії про Закон «Про статус суддів» від 10 липня 1998 року, в якій передбачається, що рішення про службове підвищення судді виносяться органом, незалежним від виконавчої та законодавчої влади; 3) «Основних принципах незалежності судових органів», схвалених резолюціями № 40/32 від 29 листопада 1985 року та № 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, в яких зазначається на те, що усунення від посади чи звільнення судді мають бути предметом незалежної перевірки.

Навряд чи є підстави схвалювати практику судів, які посилаються на такі джерела, оскільки вони з урахуванням міжнародних договорів України повинні враховуватись у законотворчій, а не правозастосовчій діяльності. Тим більше не можуть впливати на тлумачення нормативно-правових актів численні внутрідержавні концепції, які у нас затверджуються з метою поповнення вакууму, що утворився внаслідок того, що втратила чинність програма КПРС.

3. При абстрактному підході до оцінки практики тлумачення актів законодавства така практика повинна бути визнана зовнішнім джерелом, яке не повинне враховуватись при тлумаченні нормативно-правових актів. Але така позиція приходить у суперечність з національним законодавством та практикою Європейського Суду з прав людини. У рішенні Великої Палати Європейського Суду з прав людини у справі «Лейла Шахін проти Туреччини»