Новітнє вчення про тлумачення правових актів - Колектив авторів
Можливість використання зовнішніх джерел, про які тут йдеться, дістала нормативного закріплення в міжнародному праві. Ст. 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів визнає, що можуть використовуватись додаткові засоби тлумачення міжнародних договорів, до яких, зокрема віднесені підготовчі матеріали та обставини укладення договору. Не виключається застосування й інших додаткових (зовнішніх) джерел. Разом з тим, встановлюється, що додаткові (зовнішні) джерела можуть застосовуватись з двома цілями: 1) або щоб підтвердити тлумачення, здійснене на підставі тексту з урахуванням контексту, наступних угод між сторонами, практики застосування договору, інших норм міжнародного права, що регулюють відносини між сторонами; 2) або для інтерпретації міжнародного договору, коли здійснене тлумачення не дає змоги з’ясувати зміст відповідного положення міжнародного договору, чи коли попередньо здійснене тлумачення призводить до явно абсурдних або нерозумних наслідків. Проте перенесення на національне законодавство положення про врахування при тлумаченні підготовчих матеріалів та обставин укладення міжнародних договорів було б невиправданим. Міжнародні договори не утворюють такої закінченої системи як національне законодавство. Ця фрагментарність міжнародного права і обумовлює необхідність пошуку змісту волі учасників міжнародних договорів у підготовчих матеріалах і обставинах укладення таких договорів.
Щодо тлумачення правочинів ч. 4 ст. 213 ЦК приписує у випадках, коли за правилами, встановленими цією статтею, немає можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, брати до уваги, зокрема зміст попередніх переговорів, усталену практику відносин між сторонами, подальшу поведінку сторін, інші обставини, що мають істотне значення.
Судова практика також вважає за можливе використовувати зовнішні джерела, про які йдеться. Ця практика має глибокі корені. Так, С. В. Шевчук наводить цитату із одного із перших рішень Конституційного Суду ФРН, в якому зазначається на необхідність тлумачення кожного конституційного положення згідно, зокрема з намірами авторів Конституції[429].
Можливість використання зовнішніх джерел при тлумаченні нормативно-правових актів визнає Р. Циппеліус: «Певні підказки можна отримати також із матеріалів, що супроводжували прийняття закону... — у них нерідко міститься інформація про те, якими уявленнями про справедливість керувались у фаховій дискусії і в публічних обговореннях, приймаючи закон, і яким із цих уявлень віддали перевагу»[430].
При вирішенні однієї із справ Європейський Суд з прав людини врахував зміст пояснювальної записки уряду Австрії до проекту закону, який поширювався на спірні правовідносини. При вирішенні справи «Маркс проти Бельгії» Європейський Суд послався на думку розробників проекту Першого протоколу до Конвенції[431]. Посилання на першеджерело Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стали поширеними, оскільки відповідні підготовчі матеріали були видані у декількох томах.
Конституційний Суд України для з’ясування змісту правових норм, що тлумачаться, визнав за можливе звернення до зовнішніх стосовно законодавства джерел: «Аналіз… стенограми засідання Верховної Ради України про прийняття Конституції (обговорення ч. 3 ст. 118) дає підстави зробити висновок, що за змістом термін «формують» охоплює такі дії голів місцевих державних адміністрацій як призначення складу місцевих державних адміністрацій»[432].
До стенограми Конституційний Суд звернувся і в іншому випадку: «Із стенограми пленарного засідання Верховної Ради України від 8 жовтня 1999 року вбачається, що під час обговорення проекту Закону України «Про внесення зміни до статті 13 Закону України «Про статус суддів» мотивом його прийняття було приведення частини другої статті 13 Закону в редакції від 15 грудня 1992 року у відповідність до частини третьої статті 126 Конституції України».
Типовим прикладом використання зовнішніх щодо закону, який тлумачиться, джерел є наступне мотивування Конституційним Судом України свого рішення у справі про призначення суддів від 16 жовтня 2001 р.: «Отже, приймаючи названий Закон («Про Вищу раду юстиції» — Авт.) тим самим складом Верховної Ради України, який у 1996 році ухвалив чинну Конституцію України, парламент конкретизував відповідне конституційне положення, зазначивши в пункті 1 статті 3 та статті 29 цього Закону, що Вища рада юстиції вносить подання про перше призначення на посаду судді Президенту України. Це свідчить, що визначаючи повноваження Вищої ради юстиції з цього питання, парламент не включив до них внесення подання Верховній Раді України про обрання суддів безстроково. Такий підхід до законодавчого регулювання повноважень Вищої ради юстиції є по суті визначенням парламентом змісту положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України»[433]. Яким складом Верховної Ради приймався Закон «Про Вищу раду юстиції» — це є зовнішнім чинником і не має будь-якого юридичного значення. І не варто було Конституційному Суду поступатися своїми повноваженнями шляхом визнання права парламенту визначати при прийнятті законів зміст положень Конституції. Значно більше значення порівняно з прийняттям Закону «Про Вищу раду юстиції» тим же складом Верховної Ради, яким була прийнята Конституція, має та обставина, що прийняття Конституції було актом установчої влади народу, здійсненим Верховною Радою від імені Українського народу, а закони Верховна Рада приймає від свого імені як державний орган (єдиний орган законодавчої влади).
У той же час Конституційний Суд не врахував, що термін «призначення» у п. 1 частини першої ст. 131 Конституції треба було тлумачити у системному зв’язку з частиною
