Загублений світ - Майкл Крайтон

Келлі сказала:

— Схожий на звичайну мобілку.

— Так, але це не мобільний. Мобільний телефон використовує мережу на місці. Супутниковий телефон з’єднується безпосередньо із супутниками зв’язку у космосі. З одним із них я можу говорити в будь-якій точці світу. — Він швидко набрав номер. — Раніше їм була потрібна трифутова супутникова тарілка, потім однофутова. Тепер взагалі непотрібна — лише телефон. Непогано, скажу я вам. Давайте подивимося, чи він відповість. — Він натиснув кнопку гучного зв’язку. Почувся звук набору номера, шипіння.

— Знаючи Ричарда, — мовив Торн, — можу сказати, що він, ймовірно, просто проґавив свій літак або забув, що має бути тут для остаточного затвердження. А ми вже доволі багато зробили. Коли вже робота дійшла до зовнішніх розпірок і оббивки, то можна вважати, що роботу завершено. Він нас затримує. Це дуже нерозумно з його боку. — Телефон почав видавати рівномірні сигнали. — Якщо не додзвонюся до нього, спробую набрати Сару Гардінг.

— Сару Гардінг? — глянула на нього Келлі.

— А хто це така? — спитав Арбі.

— Просто одна з найвідоміших молодих фахівців, які вивчають поведінку тварин, Арбі.— Сара Гардінг була однією з кумирів Келлі. Дівчинка прочитала про неї всі статті, що їй тільки траплялися. Сара Гардінг була бідною стипендіаткою в Університеті Чикаго, але тепер, у тридцять три роки, була доцентом у Принстоні. Вона була незалежною красунею, бунтівницею, яка йшла по життю власним шляхом. Вона обрала життя польового науковця, жила одна у Африці, де вивчала левів та гієн. Сара була відома своєю силою. Одного разу, коли зламався її «Ленд Ровер», вона пішки пройшла саваною двадцять миль, відганяючи левів камінням. На фотографіях Сара зазвичай позувала в шортах та сорочці кольору хакі, з біноклем на шиї, поруч з «Ленд Ровером». Її коротке темне волосся та сильне, м’язисте тіло надавало їй брутального і в той же час привабливого вигляду. Принаймні саме такою вона здавалася Келлі, яка вивчала кожне її фото до найменших деталей.

— Ніколи про неї не чув, — знизав плечима Арбі.

— Забагато часу проводиш за комп’ютером? — підкусив його Торн.

— Ні,— відповів той. Келлі побачила, як згорбилися його плечі, він ніби заглибився в себе, як робив завжди, коли його за щось критикували. Він поволі вимовив:

— Фахівець із поведінки тварин?

— Саме так, — відповів Торн. — Я знаю, що Левін зв’язувався з нею кілька разів за останні тижні. Вона допомагає йому з усім цим обладнанням, коли справа нарешті доходить до практики. Або дає йому поради. Або ще щось. Або, може, зв’язується з Малкольмом. Вона була в Малкольма закохана.

— Не може бути, — вихопилося в Келлі.— Це, мабуть, він був у неї закоханий…

Торн глянув на неї.

— Ти її знаєш?

— Ні. Але я про неї читала.

— Ясно. — Тільки й сказав Торн. Він побачив усі ознаки культу героя і це йому сподобалося. Ця дівчинка могла захопитися і кимось гіршим, ніж Сарою Гардінг. Наприклад, якимось атлетом чи рок-зіркою. Це підбадьорювало дитину — захоплюватися кимось, хто справді намагається просувати науку.

Телефон продовжував дзвонити. Відповіді не було.

— Ну що ж, принаймні, ми знаємо, що обладнання Левіна в порядку, — сказав Торн. — Бо зв’язок є. Більше ми не дізнаємося.

— Ви можете відстежити, де він? — спитав Арбі.

— На жаль, ні. І якщо ми продовжимо цю гру, то розрядимо польову батарею, а це означає…

Раптом щось клацнуло, і вони почули чоловічий голос, на диво чіткий і ясний:

— Левін.

— Добре. Слава Богу, він там, — сказав Торн, кивнувши. Він натиснув кнопку на телефоні.— Ричарде, це Док Торн.

Крізь динамік почулося стійке статичне шипіння. Потім кашель, і скрипучий голос сказав:

— Алло! Алло! Це Левін.

Торн натиснув кнопку на телефоні.

— Ричарде! Це Торн. Ти мене чуєш?

— Алло? — говорив Левін у слухавці.— Алло?

Торн зітхнув.

— Ричарде, ти маєш натиснути кнопку «П» для передачі.

— Алло? — Знову кашель, глибокий і рипучий. — Алло?

Торн роздратовано похитав головою.

— Очевидно, він не розуміє, як працює телефон. Дідько! Я дуже детально йому все пояснив. Звичайно ж, він пропустив усе повз вуха. Генії ніколи не звертають уваги на такі «дрібниці». Вони думають, що все знають. Ці речі — не іграшки. — Він натиснув кнопку. — Ричарде, послухай мене. Ти маєш натиснути кнопку «П», щоб…

— Це Левін. Алло? Левін. Будь ласка. Мені потрібна допомога. — Стогін. — Якщо ви мене чуєте, надішліть підмогу. Послухайте, я на острові, мені вдалося дістатися сюди без проблем, але…

Тріск. Шипіння.

— О-ох, — видихнув Торн.

— Що це? — спитав Арбі, нахилившись вперед.

— Ми втрачаємо з ним зв’язок.

— Чому?

— Батарея, — сказав Торн. — Вона швидко розряджається. Дідько. Ричарде, де ти?

У динаміку почувся голос Левіна:

— …вже мертвий… ситуація стала… тепер… дуже серйозна… не знаю… чи чуєте мене, але якщо… допоможіть…

— Ричарде! Скажи нам, де ти знаходишся!

Телефон зашипів, зв’язок ставав все гірше. Вони почули, як Левін каже:

— …мене оточили… жахливі… можу відчути їх особливий запах… вночі…

— Що він каже? — спитав Арбі.

— …поранений… не можу більше… будь ласка…

Телефон востаннє зашипів і вимкнувся.

Торн вимкнув слухавку і гучний зв’язок. Він повернувся до дітей. Обоє були бліді.

— Ми маємо його знайти, — сказав він. — Негайно.

Друга конфігурація

Самоорганізація удосконалює свою складність, коли система переходить до краю хаосу.

Іян Малкольм

Підказки

Торн відчинив двері квартири Левіна і увімкнув світло. Вони здивовано озиралися довкола. Арбі сказав:

— Схоже на музей!

Трикімнатна квартира Левіна була оформлена у невиразному азійському стилі, з розкішними дерев’яними шафами та дорогим антикваріатом. Але квартира була бездоганно чистою, більшість антикварних речей стояли у пластикових чохлах і всі були акуратно промарковані. Вони повільно увійшли до кімнати.

— Він тут живе? — запитала Келлі. Їй важко було в це повірити. Квартира здавалася їй безликою, майже нелюдською. У її власному помешканні весь час був такий безлад…

— Авжеж, живе, — сказав Торн, ховаючи ключа до кишені.— Тут завжди такий вигляд. Ось чому він ніколи не може жити з жінкою. Він терпіти не може, коли хтось тут щось чіпає.

Скляний журнальний столик у вітальні був оточений кушетками. На ньому лежали чотири стопки книжок, акуратно вирівняні по краю. Арбі глянув на назви. «Теорія катастроф та нових структур», «Індуктивні процеси в молекулярній еволюції», «Клітинні автомати», «Методологія нелінійної адаптації», «Фазовий перехід в еволюційних системах». Були і ще старіші книжки з заголовками німецькою.

Келлі принюхалася.

— Щось вариться?

— Не знаю, — відповів Торн. Він увійшов до їдальні. Біля стіни він побачив гарячу плиту з рядом страв, що були