Загублений світ - Майкл Крайтон

Левін сказав їм, що їхньою роботою буде допомагати йому переносити обладнання, копіювати завдання для класу, збирати домашні завдання і інша подібна рутина. Вони подумали, що було б великою честю попрацювати для доктора Левіна — хай там як, для професійного науковця — тому й погодилися на цю роботу.

Але виявилося, що з класом це не має нічого спільного; всю цю роботу Левін робив сам, а їх відправляв виконувати безліч дрібних доручень. І казав їм, щоб вони уникали цього бороданя у машині. Це було неважко — чоловік не звертав на них жодної уваги, бо вони були дітьми.

Доктор Левін пояснив їм, що цей бородань стежить за ним через його арешт, але Келлі у це не вірила. Її маму двічі заарештовували за водіння у п’яному вигляді, але ніхто за нею не стежив. Тому Келлі не розуміла, чому цей чоловік стежить за Левіном, але, мабуть, Левін проводив якісь секретні дослідження і не хотів, щоб хтось про це знав. Вона знала одне — доктор Левін мало дбав про клас, у якому викладав. Зазвичай він проводив уроки без підготовки. Інколи він міг підійти до дверей школи, вручити їм роздрукований урок і піти собі. У такі дні вони ніколи не знали, куди він пішов.

Доручення, які він їм давав, часто теж були дивними й таємничими. Одного разу вони пішли до Стенфорда і взяли там п’ять маленьких пластикових квадратиків в якогось професора. Пластик був легкий і дещо пінистий. Іншим разом вони пішли до центру міста в магазин електроніки і взяли там якийсь трикутний пристрій, що його продавець дав їм з нервовим виглядом, наче це було щось протизаконне чи типу того. Іншим разом вони забрали металеву трубку, що мала вигляд, ніби туди клали сигари. Вони не втрималися і розкрили її, і неабияк перелякалися, побачивши чотири герметичних пластикових ампули з рідиною солом’яного кольору всередині. На ампулах стояли написи «ПІДВИЩЕНА НЕБЕЗПЕКА! СМЕРТЕЛЬНА ТОКСИЧНІСТЬ» і знаменитий міжнародний символ біологічної небезпеки.

Ще Левін часто посилав їх до бібліотеки в Стенфорді, щоб зробити ксерокопії статей на різні теми: виготовлення японських мечів, рентгенівська кристалографія, мексиканські кажани-вампіри, центральноамериканські вулкани, океанічні течії Ель-Ніньйо, шлюбна поведінка гірських баранів, токсичність морських огірків, аркбутани готичних соборів…

Доктор Левін ніколи не пояснював, чому його цікавлять ці теми. Бувало, він відправляв їх назад день за днем, щоб знайти більше матеріалу. А потім раптом кидав цю тему і ніколи до неї не повертався. І відправляв їх за чимось іншим.

Звичайно, дещо вони могли зрозуміти. Багато питань було пов’язано з машинами, що їх доктор Торн будував для експедицій доктора Левіна. Але більшість тем були абсолютно загадковими.

Час від часу Келлі запитувала себе, чи розуміє цей бородань, що до чого. Може, він знає щось, чого не знають вони? Але насправді бородань здавався досить лінивим. Він, схоже, так і не з’ясував, що Келлі та Арбі виконують доручення доктора Левіна.

Зараз він дивився на вхід до школи, не зважаючи на них. Вони дійшли до кінця вулиці і сіли на лавку, щоб дочекатися автобуса.

Етикетка

Кошеня сніжного барса виплюнуло пляшку і беркицьнулося на спину, виставивши свої пазурі в повітря. Воно м’яко занявкало.

— Хоче, щоб її погладили, — сказала Елізабет Ґелман.

Малкольм простягнув руку, щоб погладити кошеняті животик. Дитинча розвернулося і вчепилося своїми крихітними зубками у його пальці. Малкольм скрикнув.

— Вона іноді таке робить, — сказала Ґелман. — Дордже! Погана дівчинка! Хіба не можна по-іншому ставитися до нашого шановного відвідувача? — Вона взяла руку Малкольма. — Шкіру не подряпала, але все одно треба промити. — Вони обидва знаходилися у білій дослідницькій лабораторії зоопарку Сан-Франциско, була третя година опівдні. Елізабет Ґелман, молодий науковий керівник, мала повідомити про свої висновки щодо зразків, які він їй надіслав, але їм довелося затриматися, щоб погодувати малечу у розпліднику. Малкольм спостерігав, як вони годували дитинча горили, яке зригувало, наче людська дитина, коалу, а потім дуже миле кошеня сніжного барса.

— Вибач за це, — сказала Ґелман. Вона відвела його вбік до вмивальника і намилила руку. — Але я думала, що тобі краще прийти сюди зараз, поки усі наші співробітники на щотижневій конференції.

— Чому це?

— Тому що ти передав нам дуже цікавий матеріал, Іяне. Дуже цікавий. — Вони витерла його руку рушником і знову оглянула. — Жити будеш.

— Що ти виявила? — спитав її Малкольм.

— Мусиш визнати, річ дуже цікава. До речі, зразок не з Коста-Рики?

Намагаючись зберігати спокій у голосі, Малкольм спитав:

— Чому ти це кажеш?

— Тому що про цих невідомих тварин у Коста-Риці ходить чимало чуток. А ця тварина, Іяне, точно невідома науці.

Вона вивела його з розплідника до невеликої конференц-зали. Він впав у крісло, поклавши свій ціпок на стіл. Вона приглушила світло і увімкнула проектор для слайдів.

— Добре. Ось зображення твого матеріалу великим планом, перш ніж ми почнемо огляд. Як ти бачиш, він складається з фрагмента тканини тварини у стані дуже сильного некрозу. Розміри тканини — від 4 до 6 сантиметрів. До нього прикріплено етикетку з зеленого пластику, що має площу близько 2 квадратних сантиметрів. Тканину відрізано ножем, але не дуже гострим.

Малкольм кивнув.

— Що ти використував, Іяне? Свій кишеньковий ніж?

— Щось таке.

— Гаразд. Спочатку розберемося зі зразком тканини. — Слайд змінився зображенням під мікроскопом. — Це грубий гістологічний зріз поверхневого епідермісу. Ці строкаті і рвані прогалини — це місця, де некротичні зміни розклали поверхню шкіри. Але що цікаво, то це розташування клітин епідермісу. Ти можеш помітити щільність хроматофорів, або клітин, що містять пігмент. У розрізі можна побачити різницю між меланофорами — тут — і алофорами — тут. Загальна картина наводить на думку про lacerta або amblythynchtis.[8]

— Ти маєш на увазі ящірку? — спитав Малкольм.

— Так, — відповіла вона. — Схоже, що ящірка, хоча картина вимальовується дещо інша. — Вона постукала по лівій стороні екрану. — Бачиш оцю клітинку з ледь помітним краєм? Ми вважаємо, що це м’яз. Хроматофор може відкриватися й закриватися. Це означає, що ця тварина може міняти колір, наче хамелеон. А бачиш оцей великий блідий овал у центрі? Це пора стегнової ароматичної залози. У центрі — воскова речовина, що ми її досі аналізуємо. Але ми припускаємо, що тварина була чоловічої статі, бо лише самці ящірок мають стегнові залози.

— Ясно, — сказав Малкольм.