Загублений світ - Майкл Крайтон

— Малкольм знає про цю експедицію?

— Мусить знати. Він час від часу їздив до Торна. Щомісяця або близько того. І, звичайно ж, Левін бував там майже щодня. Власне, так він і до в’язниці потрапив.

— До в’язниці? — здивувався Базелтон.

— Так, — сказав Джеймс, глянувши у свої нотатки. — От подивіться. 10 лютого Левіна заарештували за їзду зі швидкістю 120 миль у 15-й зоні. Просто перед середньою школою у Вудсайді. Суддя конфіскував його «Феррарі», забрав водійське посвідчення і засудив до громадських робіт. В основному до викладання у цій самій школі.

Базелтон усміхнувся.

— Ричард Левін викладає у середній школі. Хотів би я на це подивитися.

— Він був дуже сумлінним. Звичайно, потім він все одно їздив до Вудсайду, в усякому разі, до Торна. Принаймні, доки не залишив країну.

— Коли він поїхав? — спитав Доджсон.

— Два дні тому. До Коста-Рики. Дводенна подорож, він мав повернутися рано вранці.

— І де він зараз?

— Не знаю. Боюся, його важко буде знайти.

— Чому це?

Джеймс завагався, закашлявся:

— Бо коли оголошували виліт з Коста-Рики, він був, а коли літак приземлився, його вже там не було. Мій контакт в Коста-Риці каже, що він виписався з готелю в Сан-Хосе перед вильотом і більше туди не повертався. Жодним іншим рейсом з міста він не вилітав. Тож наразі, боюся, що Ричард Левін зник.

Запала довга пауза. Доджсон відкинувся назад у кабінці, щось прошипівши крізь зуби. Він подивився на Базелтона, який похитав головою. Доджсон дуже ретельно підібрав всі аркуші паперу, склавши їх у акуратну стопку. Потім поклав їх у конверт і вручив його Джеймсу.

— А тепер слухай сюди, тупий сучий сину, — сказав Доджсон. — Я хочу, щоб ти зробив лише одну справу. Дуже просту. Слухаєш мене?

Джеймс нервово ковтнув.

— Слухаю.

Доджсон перехилився через стіл.

— Знайди його, — відрубав він.

Беверлі

Сидячи у своєму захаращеному кабінеті, Малкольм піднявся з-за столу, коли до кімнати увійшла Беверлі, його асистентка. Разом із нею був чоловік з «Ді-Ейч-Ел»,[6] який ніс маленьку коробку.

— Вибачте, що турбую, докторе Малкольм, але вам потрібно підписати ці бланки… Це зразок з Коста-Рики.

Малкольм підвівся і обійшов навколо столу, не користуючись своїм ціпком. В останні тижні він наполегливо працював над тим, щоб ходити без палиці. Нога час від часу ще й досі боліла, але, схоже, вже був певний прогрес. Навіть його фізіотерапевт, завжди радісна жінка на ім’я Сінді, прокоментувала це:

— Овва, після всіх цих років ви раптом мотивовані, докторе Малкольм, — мовила вона. — Що відбувається?

— Ой, знаєте, — відказав він їй, — я ж не можу завжди спиратися на палицю.

Правда була дещо іншою. Зіткнувшись з невпинним ентузіазмом Левіна щодо гіпотези про Загублений Світ, його збудженими телефонними дзвінками у будь-який час доби, Малкольм почав переосмислювати свої погляди і прийшов до висновку, що це цілком можливо — навіть ймовірно — що вимерлі тварини існували в віддаленому, раніше неочікуваному місці. Малкольм мав свої причини так думати, про які він лише натякав Левіну.

Імовірність того, що таке місце знаходиться на іншому острові, привела його до думки, що він мусить ходити без сторонньої допомоги. Він хотів підготуватися до майбутнього візиту на цей острів, тому почав робити зусилля над собою, день у день.

Вони з Левіном звузили пошук до ряду островів біля узбережжя Коста-Рики, і Левін, як завжди, був непохитним у своєму ентузіазмі. Але Малкольм все ще вважав таку можливість гіпотетичною.

Він не збирався захоплюватися, доки не побачить твердих доказів — фото або реальних зразків тварин — що підтверджували б їхнє існування. А поки що нічого такого Малкольм не бачив. Він навіть не знав напевне, розчарований він від цього чи навпаки, відчуває полегшення.

Але хай там як, зразок Левіна прибув.

Малкольм узяв планшет з бланком у кур’єра і швидко підписав верхній бланк: «Доставка небезпечних матеріалів / Зразки: біологічні дослідження».

Кур’єр сказав:

— Заповніть іще тут, сер.

Малкольм подивився на список питань, що вкривали усю сторінку. Біля кожного з них була порожня клітинка. Чи зразок живий? Чи є зразок культурою бактерії, гриба, вірусів або найпростіших? Чи реєструвався він раніше? Чи є зразок інфекційним? Чи брали його з ферми або тваринницького комплексу? Чи є це зразок рослини, насіння, або цибулина? Чи це комаха або личинка?

Малкольм скрізь написав «ні».

— І на наступній сторінці, сер, — сказав кур’єр. Він роздивлявся офіс. Навколо неохайно лежали стоси паперів, на стінах висіли мапи з кольоровими шпильками.

— Ви займаєтеся тут медичними дослідженнями?

Малкольм перегорнув сторінку, нашкрябав свій підпис на наступному бланку.

— Ні.

— І ще один бланк, сер.

Третій бланк стосувався звільнення від відповідальності перед перевізником. Малкольм підписав і його. Кур’єр сказав:

— Вдалого вам дня, — і пішов.

Малкольм одразу присів, спершись на край столу, і скривився.

— Все ще болить? — сказала Беверлі. Вона взяла зразок до столика, відсунула якісь папери в сторону, і почала його розгортати.

— Я в порядку. — Він подивився на ціпок, що лежав біля стільця за столом. Потім перевів подих і встав, повільно пройшовши через кімнату.

Беверлі зняла обгортку з упаковки, витягнувши невеликий циліндр з нержавіючої сталі завбільшки з його кулак. На верхній кришці було намальоване потрійне лезо — знак біологічної небезпеки. До циліндра був прикріплений другий маленький балончик з металевим клапаном; він містив газоподібний холодоагент.

Малкольм посвітив над циліндром ліхтариком і сказав:

— Що ж, давай подивимося, що там викликало таке захоплення.

Він зламав печатку і відкрутив кришку. Почулося шипіння газу і слабкий білий димок конденсату. Зовнішня частина циліндра була вкрита памороззю.

Придивившись, Малкольм побачив усередині пластиковий пакетик з аркушем паперу. Він перевернув циліндр, витрусивши його вміст на стіл. У пакетику був рваний шматок зеленої плоті завбільшки близько двох квадратних дюймів, до якого було прикріплено маленьку зелену пластикову мітку. Він потримав його на світлі, подивився крізь збільшувальне скло і поклав на місце. Глянув на зелену шкіру з гальковою текстурою.

Може бути, подумав він.

Може бути…

— Беверлі,— сказав чоловік. — Зателефонуй Елізабет Ґелман із зоопарку. Скажи їй, що я хочу, щоб вона дещо подивилася. І скажи їй, що це конфіденційно.

Беверлі кивнула і вийшла з кімнати. Залишившись на самоті, Малкольм розгорнув смужку паперу, що прийшла разом зі зразком. Це був аркушик у лінійку, вирваний з жовтого блокнота. На ньому було написано:

«Я БУВ ПРАВИЙ, А ТИ —