Загублений світ - Майкл Крайтон

Проте, було ясно, що це була чимала істота, завбільшки приблизно з корову або коня, до того як туша почала роздуватися. Суха шкіра тріснула на сонці і тепер відшаровувалася, оголюючи шар жовтого підшкірного жиру.

Фе-е, який сморід! Левін скривився. Він змусив себе підійти ближче, спрямовуючи всю свою увагу на тварину.

Хоча вона й була завбільшки з корову, було зрозуміло, що це не ссавець. Шкіра була без шерсті. Оригінальний її колір, схоже, був зеленим, з темними борозенками, що проходили крізь нього. Епідермальна поверхня мала візерунок у вигляді полігональних горбків різних розмірів, що нагадував шкіру ящірки. Ця текстура варіювалася в різних частинах тварини, стаючи то більшою, то зовсім непомітною внизу живота. Були помітні шкірні складки на шиї, плечах і тазостегнових суглобах — знову ж таки, як у ящірки.

Але туша була великою. За оцінками Левіна, тварина важила близько 100 кілограмів (приблизно 220 фунтів). Таких великих ящірок не було ніде в світі, хіба що за винятком драконів Комодо у Індонезії. Комодські варани були ящірками 9 футів завдовжки, хижаками розміром з крокодила, які їли кіз і свиней, а іноді й людей. Але ніде в Новому Світі варанів не було. Звичайно, це могла бути і якась ігуана. Вони зустрічалися в усій Південній Америці, і морські ігуани були досить великими. Проте, ця тварина була рекордного розміру.

Левін повільно обійшов тушу, продовжуючи огляд. Ні, подумав він, це не ящірка. Тіло лежало на боці, лівою частиною грудної клітки до неба. Майже половина його була зарита у пісок, рядок виступів, що були остистими відростками хребта, були лише в декількох дюймах під піском. Довга шия була зігнута, голова схована під основною масою тіла, наче голова качки під крилом. Левін побачив одну передню кінцівку, що здалася йому маленькою і слабкою. Дистальний придаток був захований у піску. Він хотів би викопати його і подивитися, але спершу прагнув зробити фото, не тривожачи знахідку на місці.

Насправді, що більше Левін дивився на цю тушу, то більше переконувався, що повинен продовжувати. Бо ясно було одне — це дуже рідкісна, можливо, невідома тварина. Левін відчував і збудження, і обережність. Якщо це відкриття настільки значне, як він думає, то його треба належним чином задокументувати. На пляжі Ґутьєррес все ще кричав на пілота, який і далі вперто хитав головою. Бюрократи бананової республіки, подумав Левін. Чому йому не можна зробити фото? Це нікому б не зашкодило. А задокументувати зміни у стані істоти було б життєво важливо.

Він почув гуркіт і підняв голову. Над затокою кружляв другий гвинтокрил. Його темна тінь ковзала по піску. Це був вертоліт медиків — білий з червоним написом на боці. У блиску сонця, що заходило, його неможливо було прочитати.

Він повернувся до туші, тепер помітивши, що задня лапа мала сильно розвинену мускулатуру, чим сильно відрізнялася від передньої. Це наводило на думку, що істота пересувалася прямо, балансуючи на сильних задніх лапах. Звичайно, було відомо багато ящірок, які могли стояти прямо, але таких великих, як ця, ще не було. Що більше Левін дивився на загальну форму туші, то більше відчував: це не ящірка.

Тепер він працював швидко — світло потроху зникало, а треба було ще багато зробити. Кожен зразок завжди вимагав відповіді на два питання, обидва однаково важливі. Перший — що це за тварина? Другий — від чого вона загинула?

Стоячи біля стегна, Левін побачив, що епідерміс тріснув, напевно, від газів, що накопичилися під шкірою. Але коли він придивився, то помітив, що це різана рана, яка простягалася глибоко через стегно, оголюючи червоний м’яз і бліду кістку під ним. Він не звертав уваги на сморід та білих личинок, що ворушилися у відкритих тканинах рани, тому що…

— Перепрошую через усе, — сказав Ґутьєррес, підійшовши до нього. — Але пілот просто відмовляється.

Пілот нервово стежив за Ґутьєрресом, стоячи поруч із ним.

— Марті,— промовив Левін, — мені справді дуже потрібно зробити знімки.

— Боюся, що не можна, — відказав той, знизуючи плечима.

— Це важливо, Марті.

— Вибач, я зробив усе, що міг.

Трохи віддалік приземлився білий гвинтокрил, його гуркіт стих. Звідти почали виходити люди у формі.

— Марті, як ти гадаєш, що це за тварина?

— Ну, я можу тільки здогадуватися, — відповів Ґутьєррес. — Виходячи з загальних розмірів, я б назвав її раніше невідомим видом ігуани. Вона надзвичайно велика і, очевидно, не є характерною для фауни Коста-Рики. Я думаю, що вона прийшла з Галапагоських островів або…

— Ні, Марті,— сказав Левін. — Це не ігуана.

— Перед тим, як сказати що-небудь ще, — мовив Ґутьєррес, глянувши на пілота, — я думаю, ти маєш знати, що у цьому районі вже з’являлися кілька раніше невідомих видів ящірок. Ніхто напевно не може сказати, чому. Можливо, це пов’язано з вирубкою тропічних лісів або якимись іншими причинами. Але нові види з’являються. Кілька років тому я почав спостерігати невідомі види…

— Марті! Це в біса ніяка не ящірка.

Ґутьєррес закліпав очима.

— Що ти таке кажеш? Звичайно, це ящірка.

— Я так не думаю, — відповів Левін.

Ґутьєррес сказав:

— Тебе, напевно, збив з пантелику її розмір. Насправді ми тут в Коста-Риці час від часу стикаємося з такими відхиленнями.

— Марті,— прохолодно мовив Левін. — Мене ніщо не може збити з пантелику.

— Звичайно, я не це мав на увазі…

— І я кажу тобі, що це не ящірка, — повторив Левін.

— Вибач, — похитав головою Ґутьєррес, — але я не згоден.

Біля білого гвинтокрила зібралися люди, надягаючи білі хірургічні маски.

— Я не прошу тебе погоджуватися, — відказав Левін і повернувся назад до туші.— Встановити це можна досить просто, — достатньо викопати голову або одну з кінцівок, наприклад, оце стегно, що, як я вважаю…

Він замовк, і нахилився ближче, глянувши на задню сторону стегна.

— Що там? — спитав Ґутьєррес.

— Дай мені свій ніж.

— Навіщо? — спитав Ґутьєррес.

— Просто дай.

Ґутьєррес вийняв з кишені ніж, поклав ручку в простягнуту руку Левіна. Той не відривав погляду від туші.

— Гадаю, тобі це здасться цікавим.

— Що?

— Просто вздовж сідничної шкіри…

Раптом вони почули крики і озирнулися. Від білого гвинтокрила до них бігли люди. Вони несли якісь баки на спинах і щось кричали іспанською.

— Що вони кажуть? — насупився Левін.

Ґутьєррес зітхнув.

— Кажуть, щоб ми відійшли назад.

— Скажи їм, що ми зайняті,— відповів Левін і знову зігнувся над тушею.

Але люди продовжували кричати, і раптом пролунав дивний рев. Левін, піднявши голову, побачив, як спалахнули вогнемети.