Загублений світ - Майкл Крайтон
— Це кратер у Менсоні, штат Айова, що датується 65 мільйонами років, — якраз той час, коли вимерли динозаври. Але чи був це той самий метеорит, що вбив динозаврів?
Ні, подумала Келлі, позіхнувши. Радше той, що на півострові Юкатан. Менсон замалий.
— Сьогодні ми вважаємо цей кратер замалим, — голосно сказав Левін, — на порядок меншим, і сучасним кандидатом є кратер біля Меріди, на Юкатані. Це важко собі уявити, але його падіння спорожнило усю Мексиканську затоку, через що на землю впала приливна хвиля висотою дві тисячі футів. Це мало бути неймовірне видовище. Але є суперечки і з приводу цього кратера, особливо щодо кільцевої карстової структури, і темпах загибелі фітопланктону, що відстежуються у океанських відкладеннях. Це може здатися складним, але зараз про це не турбуйтеся. Ми розглянемо це більш докладно наступного разу. Отже, це все на сьогодні.
Спалахнуло світло. Їхня вчителька, місіс Мензіс, стала перед класом і вимкнула комп’ютер, що виводив зображення на екран.
— Добре, — сказала вона. — Я рада, що доктор Левін дав нам цей запис. Він сказав мені, що не зможе встигнути на сьогоднішній урок, але точно буде з нами ще раз, коли ми повернемося з весняних канікул на наступному тижні. Келлі, ви з Арбі працюєте у доктора Левіна, так?
Келлі подивилася на Арбі, який розвалився на своєму стільці, хмурячись.
— Так, місіс Мензіс, — відповіла вона.
— Гаразд. Всім увага, завдання на канікули — увесь сьомий розділ. — У класі залунали стогони. — В тому числі вправи наприкінці першої частини, а також частини другої. Обов’язково зробіть їх на наступний урок. Вдалих весняних канікул. Побачимося за тиждень.
Задзвенів дзвоник; увесь клас піднявся, шурхаючи стільцями; у кімнаті стало шумно. Арбі рушив до Келлі. Він із сумом дивився на неї. Арбі нижчий за неї на голову; він був найнижчим учнем у класі. А ще наймолодшим. Келлі було тринадцять, як і іншим семикласникам, а йому одинадцять. Він перескочив через два класи, бо був дуже розумним і подейкували, що перескочить знову. Арбі був генієм, особливо щодо комп’ютерів.
Арбі поклав ручку в кишеню білої сорочки на ґудзиках, і вдягнув на ніс окуляри у роговій оправі. Р. Б. Бентон був чорним; обоє його батьків працювали лікарями у Сан-Хосе і завжди стежили за тим, щоб він вдягався охайно, як студент коледжу або щось типу того. Яким, подумала Келлі, він, ймовірно, стане за пару років, якщо так піде далі.
Стоячи поруч з Арбі, Келлі завжди почувалася ніяково і незграбно. Їй доводилося носити старі лахи сестри, що їх мати придбала у «Кмарт» мільйон років тому. Вона мала носити навіть старі кросівки «Рібук» — настільки потерті й брудні, що вони ніколи не бували чистими, навіть після пральної машини. Келлі прала і прасувала свій одяг сама; у її мами ніколи не було на це часу. Її мами здебільшого ніколи не було вдома. Келлі заздрісно глянула на його акуратно випрасувані штани кольору хакі, відполіровані пеннілофери[7] і зітхнула.
І все ж, хоч вона йому й заздрила, Арбі був для неї справжнім другом — єдиною людиною, яка вважала, що те, що вона розумна — це добре. Келлі переживала, що він перескочить у 9 клас, і вона більше його не побачить.
Стоячи поруч, Арбі ще досі супився. Він глянув на неї і спитав:
— Чому сьогодні немає доктора Левіна?
— Не знаю, — відповіла вона. — Може, щось сталося.
— Наприклад?
— Не знаю. Щось.
— Але ж він обіцяв, що буде тут, — продовжував Арбі.— Обіцяв, що візьме нас на екскурсію. Все було влаштовано. Ми вже отримали дозвіл і все таке.
— І що? Ми все одно можемо поїхати.
— Але він має бути тут, — уперто повторив Арбі. Келлі вже бачила таку поведінку. Арбі звик до надійних дорослих. На обох його батьків можна було покластися. Келлі такі речі не турбували.
— Яка різниця, Арбі? — сказала вона. — Давай самі з’їздимо до доктора Торна.
— Думаєш?
— А чому ні?
Арбі завагався.
— Може, мені спочатку слід зателефонувати мамі…
— Нащо? — здивувалася Келлі.— Ти ж знаєш, що вона скаже — чимчикуй додому. Давай, Арбі. Просто ходімо.
Він вагався, все ще хвилюючись. Арбі міг бути розумним, але будь-яка зміна в планах завжди його турбувала. Келлі з досвіду знала, що він буде бурчати і сперечатися, якщо вона тиснутиме. Тож треба було почекати, доки він вирішить сам.
— Добре, — нарешті сказав він. — Поїхали побачимо Торна.
Келлі усміхнулася.
— Зустрінемося біля входу, — сказала вона. — За п’ять хвилин.
Коли вона пішла вниз по сходах з другого поверху, то знову почула, як співають:
— Келлі — мудрагеллі, Келлі — мудрагеллі…
Вона підняла голову. Це була Еллісон Стоун зі своїми тупими подружками. Вони стояли біля сходів унизу, дражнячи її.
— Келлі — мудрагеллі…
Вона пройшла повз дівчат, не звернувши на них уваги. Поруч вона побачила міс Ендерс, чергову по школі, яка, як завжди, ні на що не звертала уваги. Хоча навіть завуч, містер Каноса, нещодавно наголосив на виховній годині щодо дітей, які дражнять інших.
Позаду неї дівчата продовжували дражнитися:
— Келлі — мудрагеллі… Келлі — королева екрану і через це скоро позеленіє… — І вибухнули реготом.
Попереду вона побачила Арбі, який чекав біля дверей зі жмутком сірих дротів у руці. Вона поспішила вперед.
Коли вона підійшла до нього, він сказав:
— Не зважай.
— Вони тупезні ідіотки.
— Так.
— Мені все одно.
— Я знаю. Просто не зважай.
Дівчата за їхніми спинами захихотіли.
— Келлі та Арбі збираються на вечірку… покупатися у своїй математиці…
Вони вийшли на вулицю, залиту сонячним світлом, і голоси дівчат, на щастя, потонули у гомоні дітей, які йшли додому. Жовті шкільні автобуси були на стоянці. Діти бігли до батьківських машин, що вишикувалися навколо будинку. Все навколо вирувало.
Арбі ухилився від диску, що просвистів в нього над головою, і подивився на вулицю.
— Знову він тут.
— Не дивися на нього, — сказала Келлі.
— Не дивлюся, не дивлюся.
— Згадай, що казав доктор Левін.
— Боже, та я пам’ятаю, Кел.
На протилежному боці вулиці був припаркований звичайний седан «Таурус», що його вони бачили протягом останніх двох місяців. За кермом сидів той самий бородань, який робив вигляд, ніби читає газету. Цей бородань стежив
