Загублений світ - Майкл Крайтон

— Так, — відповів Арбі.— Він відправляв нас купити його минулого тижня. Вони розпродують свою комп’ютерну техніку.

— І він тебе послав? — перепитав Торн.

— Авжеж. Мене і Келлі. Він не хотів іти сам. Боявся, що за ним стежитимуть.

— Але ж це комп’ютер з системою автоматизованого проектування, і йому має бути п’ять років, — сказав Торн. Такі комп’ютери використовувалися архітекторами, художниками-оформлювачами та інженерами-механіками. — Навіщо він був потрібен Левіну?

— Він нам ніколи не казав, — відповів Арбі.— Але тепер я знаю.

— Так?

— Оця записка, — сказав Арбі, киваючи на стіну, — знаєте, чому в неї такий вигляд? Це відновлений комп’ютерний файл. Левін відновлює файли ІнДжен, що були на цьому комп’ютері.

Як пояснив Арбі, усі комп’ютери, що їх продавала «ІнДжен» того дня, мали відформатовані жорсткі диски, де були знищені усі конфіденційні дані. Але комп’ютери з системою автоматизованого проектування були винятком. Ці машини мали спеціальне програмне забезпечення, встановлене виробником. Воно було прив’язане до кожної машини за допомогою індивідуального коду. Через це комп’ютери було незручно відформатовувати, бо на перевстановлення програмного забезпечення потрібно було витратити не одну годину.

— Тож вони цього й не робили, — сказав Торн.

— Так, — відповів Арбі.— Вони просто стерли каталог і так продавали техніку.

— І це означає, що вихідні файли все ще знаходяться на диску.

— Саме так.

Монітор засвітився. На екрані з’явився напис:

«РАЗОМ ВІДНОВЛЕНО ФАЙЛІВ: 2387».

— Ого, — сказав Арбі. Він нахилився вперед, пильно вдивляючись у екран, і тримаючи пальці над клавішами. Він натиснув на клавішу каталогу, і по монітору поповзли назви файлів. Тисячі файлів.

— Як ти збираєшся… — почав Торн.

— Дайте мені хвилинку, — перебив його Арбі і швидко почав щось набирати на клавіатурі.

— Добре, Арбі,— мовив чоловік. Він був здивований тим, як владно поводився Арбі щоразу, коли працював з комп’ютерами. Здавалося, він забував про те, який він молодий, його звичайні сором’язливість та нерішучість ніби випаровувалися. Електронний світ був його стихією. І він знав, що тямить у цьому. — Будь-яка допомога буде для нас корисною.

— Доку, — сказав Арбі.— Годі вам. Ідіть і, я не знаю, допоможіть Келлі або ще щось. — Він відвернувся і продовжив щось набирати на клавіатурі.

Раптор

Велоцираптор був темно-зелений, шість футів заввишки. Приготувавшись до нападу, він голосно зашипів, роззявивши пащу. Тім, один із моделістів, сказав:

— Що думаєте, докторе Малкольм?

— Жодної загрози, — відповів Малкольм, пройшовши повз. Він якраз ішов до свого кабінету через заднє крило біологічного відділення.

— Жодної загрози? — перепитав Тім.

— Вони ніколи так не стоять, зіпершись на обидві ноги. Дайте йому книжку, — Іян узяв зі столу нотатник і вставив його у лапи велоцираптору, — і він може співати різдвяний гімн.

— Ну й халепа, — сказав Тім. — Я не думав, що все настільки погано.

— Погано? — перепитав Малкольм. — Та це образа для великого хижака. Ми повинні відчувати його швидкість, загрозу та силу. Розширте щелепи. Опустіть нижче шию. Зробіть напруженими м’язи і натягніть шкіру. І підніміть оцю лапу. Запам’ятайте: раптори не атакують щелепами, вони використовують свої пазурі на ногах, — сказав Малкольм. — Я хочу бачити цей пазур піднятим вгору, готовим рубонути і вирвати нутрощі зі своєї здобичі.

— Ви справді так вважаєте? — спитав Тім. — Це може налякати маленьких дітей…

— Ви маєте на увазі — це може налякати Вас. — Малкольм продовжив іти далі.— І ще одне: змініть це шипіння. Складається враження, ніби хтось відливає. Ця тварина має гарчати. Дайте великому хижакові те, що йому належить.

— Овва, — вимовив Тім. — Не думав, що у вас це викликає такі особисті почуття.

— Все має бути точним, — сказав Малкольм. — Ви розумієте, є такі поняття — точність і неточність. Незалежно від того, в кого які відчуття вони викликають. — Він пішов далі, роздратований, не звертаючи увагу на короткочасний біль у нозі. Цей моделіст дратував його, хоча Малкольм мусив визнати, що Тім просто представник розпливчастого мислення, того, що Малкольм називав «шмаркатою наукою».

Малкольма вже давно дратувала самовпевненість його колег-науковців. Вони поводилися зарозуміло, повністю ігноруючи історію науки як спосіб мислення. Вчені робили вигляд, що історія не має значення, тому що помилки минулого виправляються сучасними відкриттями. Але, звісно, їхні предки у минулому думали так само. І тоді вони були неправі так само, як тепер сучасні науковці. Жоден епізод історії науки не довів це краще, ніж те, як протягом століть зображували динозаврів.

Якщо поміркувати тверезо, то слід визнати, що найточніший опис динозаврів був разом з тим і найпершим. Ще в 1840-х роках, коли Ричард Оуен вперше описав гігантські кістки в Англії, він назвав їх Dinosauria: жахливі ящери. Це й досі найбільш точний опис цих істот, подумав Малкольм. Вони справді були схожі на ящірок, і вони були жахливі.

Але з часів Оуена «науковий» погляд на динозаврів зазнав багато змін. Оскільки вікторіанці вірили в неминучість прогресу, вони наполягали на тому, що динозаври обов'язково повинні бути нижчими за розвитком — інакше чому вони вимерли? Тож вікторіанці зробили їх жирними, апатичними і німими телепнями з минулого. Це бачення розвивалося настільки стрімко, що на початку XX століття динозаври вважалися такими немічними, що не могли підтримувати власну вагу. Апатозаврам доводилося стояти по черево в воді, щоб не зламати власні ноги. Вся концепція первісного світу була пронизана цією ідеєю слабких, дурних, вайлуватих тварин.

Ця точка зору не змінювалася аж до 1960-х років, коли кілька вчених-«відступників» на чолі з Джоном Остромом не почали представляти інших динозаврів — швидких, кмітливих, теплокровних. Оскільки ці вчені мали необережність зазіхнути на догматичні питання, їх нещадно критикували протягом багатьох років, незважаючи на те, що тепер, здавалося, їхні ідеї були правильними.

Але в останнє десятиліття зростання інтересу до соціальної поведінки призвело до появи ще одного погляду. Тепер динозаврів розглядали як турботливих істот, які жили групами, виховуючи малюків. Вони були хорошими тваринами, навіть милими. Ці великі «цукерочки» не мали нічого спільного з долею, що звалилася на них у вигляді метеорита Альвареса. І цей солодкавий образ створили люди на кшталт Тіма, які не хотіли глянути на інший бік медалі, інше обличчя життя. Звичайно, деякі динозаври були соціальними тваринами і співпрацювали. Але інші були мисливцями — і вбивали із жорстокістю, якій не було рівних. Для Малкольма найвірніша картина життя у минулому включала в себе взаємозв’язок усіх аспектів життя — і хороших, і поганих, сильні та слабкі сторони. Було неправильно робити вигляд, ніби чогось із цього не було.

І то правда, налякати маленьких дітей! Малкольм роздратовано пирхнув і пішов коридором.

Чесно кажучи, Малкольм був