ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

«завершувача» Стенфордського в’язничного експерименту? Я думаю, є кілька тем, на які я хотіла би звернути увагу. По-перше, дозвольте мені сказати, чим ця історія не є. Всупереч стандартному (і банальному) американському міфові, Стенфордський в’язничний експеримент — це не історія про одинака, який кинув виклик більшості. Це, ймовірніше, історія про більшість — про те, як всі, хто так чи інакше мав відношення до цього в’язничного дослідження (учасники, дослідники, спостерігачі, консультанти, члени сімей і друзі), так сильно потрапили під її вплив. Основний сюжет цієї історії — яка велика сила ситуації у руйнуванні особистості і зведенні нанівець навіть найкращих намірів.

Чому ж моя реакція була іншою? Відповідь, мені здається, полягає в двох фактах: я стала учасницею ситуації пізніше за всіх, і я була «сторонньою». На відміну від усіх інших, я не була добровільною учасницею експерименту. На відміну від усіх інших, у мене не було жодної соціально певної ролі у цьому в’язничному контексті. На відміну від усіх інших, я не перебувала там кожного дня, проходячи усі дрібні зміни ситуації і її покроковий розвиток. Тому обставини, в які я потрапила в кінці тижня, не було «такими ж», як у решти — у мене не було ніякого досвіду погодження спільної з ними історії, місця і точки зору. Для всіх інших ця ситуація все ще залишалася в межах «діапазону нормальності»; для мене ж вона була божевіллям.

Будучи сторонньою, я не могла заперечувати чи підкорятися сформованим соціальним правилам, тому моя незгода прийняла іншу форму — форму бунту проти самої ситуації. Тоді деякі сприйняли це як героїчний вчинок, але я не відчувала нічого героїчного. Навпаки, мені було дуже страшно і самотньо в ролі інакодумця, із сумнівами у правильності своєї оцінки ситуації та людей, і можливо, навіть сумнівів щодо власної цінності як соціального психолога.

Потім Кристина робить важливе зауваження. Щоб акт особистої непокори можна було називати «героїчним», він повинен бути спробою змінити систему, усунути несправедливість, виправити заподіяну шкоду:

Зізнаюся, на задніх пластах свідомості мені довелося подумати і про те, як вчинити, якщо Філ буде продовжувати Стенфордський в’язничний експеримент, попри мій рішучий спротив. Чи звернулася б я у вищі інстанції, до завідувача кафедри, декана, або до Комісії з контролю залучення осіб до експериментальних досліджень, щоби покласти цьому край?

Я не можу сказати точно, і я рада, що до цього не дійшло.

Проте озираючись назад, бачу, що такі дії були би необхідні для втілення моїх цінностей у реальному житті. Коли хтось скаржиться на несправедливість, але скарги призводять тільки до «косметичного ремонту», а сама ситуація залишається незмінною, таке інакомислення і непокора мало чого варті.

Вона розвиває думку про те, що ми вже обговорювали у дискусії про експерименти Мілґрема, які довели, що словесні протести були хіба бальзамом для еґо «вчителя», можливістю почуватися трохи краще стосовно жахливих речей, які він чинив «учневі». Поведінкова непокора просто необхідна для підваження влади. Проте в експерименті Мілґрема ніхто жодного разу не продемонстрував істотнішої непокори, ніж тихий відступ, і зазвичай викладач-мучитель виходив з цієї бентежної ситуації, навіть не спробувавши якось її змінити. Думку Кристини про те, що героїчна меншість має робити, кинувши виклик владній особі, годі висловити красномовніше:

Що означало для класичного оригінального дослідження Мілґрема те, що третина учасників постійно не підкорялися і відмовлялися? Припустімо, що це не був експеримент; припустимо, що «легенда» Мілґрема була правдою, що дослідники дійсно вивчали роль покарання у процесі навчання і вирішили протестувати близько тисячі учасників, на практиці з’ясовуючи, як впливає розумно проведене покарання на ефективність навчання. Якщо б у такій ситуації ви не підкорилися, відмовилися продовжувати, отримали свої гроші і мовчки пішли, то ваш героїчний вчинок жодним чином не полегшив би долю інших 999 учасників, що зазнають таких же страждань. Це була би просто окрема подія, що не має жодних соціальних наслідків хіба що за цим пішов би наступний крок, а саме виклик всій структурі і гіпотезам дослідження. Непокора окремої людини не може зводитись тільки до конкретної ситуації, а повинна перетворитися у системну непокору, здатну змінити ситуацію або її творця. Зловмисникам дуже легко режисувати ситуацію і звести нанівець добрі наміри дисидентів або навіть героїв-повстанців: повісити їм медалі за заслуги і видати подарункові сертифікати за те, що тримають свою думку при собі.

ЩО РОБИТЬ ГЕРОЇВ ГЕРОЯМИ?

Що стається, коли людину, яка здійснила геройський вчинок не можна назвати героєм на підставі критеріїв, які ми викладемо нижче? І за яких обставин її вчинок можна назвати не героїчним, а боягузливим?

Дії Кристини мали позитивний вплив на завершення ситуації, яка, вийшовши з-під контролю, почала завдавати більше шкоди, ніж очікувалося на початку Вона не вважає себе героїнею, бо ж просто висловила особисті почуття і переконання, які було втілено (мною як головним дослідником) у бажаний результат. Їй не довелося закликати вищі інстанції втручатися і зупиняти перебіг експерименту.

Порівняймо її дії з вчинками двох потенційних героїв цього дослідження — в’язня Клея-416 та в’язня «Сержанта». Обидва відкрито кинули виклик владі охоронців і серйозно постраждали за це. Оголошене Клеєм голодування і його відмова з’їсти сосиски підірвали повний контроль охоронців і могли би згуртувати його товаришів у боротьбі за свої права. Цього не сталося. Відмова Сержанта вимовляти лайку, попри знущання охоронця Джона Вейна, інші в’язні теж могли сприйняти як героїчний виклик і разом протистояти зловживанням. Цього не сталося. Чому? В обох випадках вони діяли поодинці, не розповівши про свої переконання або наміри іншим ув’язненим, не заручившись їхньою підтримкою і визнанням. Тому охоронці просто оголосили їх «порушниками спокою» і поклали на них відповідальність за страждання інших ув’язнених, які самі охоронці і спричиняли. Дії Клея і Сержанта можна було би вважати героїчними, але їх самих не можна назвати героями, адже вони так і не спробували змінити жорстоку систему, залучаючи підтримку інших незгідних.

Інший аспект героїзму постає на основі цього прикладу. Героїзм і статус героя завжди є соціальними атрибутами. Звання героя надають людині інші, а не він сам. Щоби вчинок назвати героїчним (а людину — героєм), має бути соціальна згода у тому, наскільки визначною і значимою у своїх наслідках є ця дія. Але зачекайте! Не так швидко! Палестинського терориста-смертника, який загинув вбиваючи невинних мирних мешканців Ізраїлю, в Палестині вважають героєм, а в Ізраїлі — породженням пекла. Схожим чином агресора можуть визнати героїчним борцем за свободу чи боягузливим поплічником тероризму, залежно від того, хто робить цю оцінку