Науково-практичний коментар Земельного кодексу України - О. М. Мірошниченко

До частини другої. Хоча закон не називає угоду, згадану у ч. 2 коментованої статті, договором дарування, на наш погляд, саме так слід її кваліфікувати (згідно із ч. 1 ст. 717 ЦК України, "за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність"). Тому у частині, не врегульованій ЗКУ, на описані у коментованій статті відносини мають поширюватись загальні правила цивільного законодавства про дарування.

Такий висновок підтверджується положенням закону про те, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування вправі дати згоду на одержання права власності на земельну ділянку, а можуть цього і не зробити, що унеможливить добровільну відмову.

Зустрічне волевиявлення сторін, одна з яких бажає відмовитись від права, а інша набути його, має бути закріплене в угоді, яка відповідно до ч.І ст. 132 ЗКУ має бути укладеною у письмовій формі та нотаріально посвідчена.

Крім того, угода має бути зареєстрована нотаріусом у порядку, встановленому ПКМ "Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів" від 26.05.2004 №671. Відомості про припинення права мають бути також внесені у державний реєстр земель (див. коментар до ст. 202 ЗКУ). На наш погляд, лише після цього право відповідного суб'єкта може вважатися припиненим.

До частини третьої. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його письмовою та оформ­леною належним чином заявою до суб'єкта, який здійснює функції власника земельної ділянки (див. ст.ст. 13,16, 17 ЗКУ).

До частини четвертої. На відміну від ч. 2 коментованої статті можливість власника земельної ділянки відмовити у прийнятті останньої від постійного користувача не перед­бачена. Це обумовлено його статусом власника, який зберігається і не змінюється при відмові користувача від подальшого здійснення свого права. Власник повинен повідомити про припинення прав постійного користування Центр державного земельного кадастру (що на сьогодні є "органом державної реєстрації" - див. коментар до ст. 202 ЗКУ) за місцем знаходження земельної ділянки для внесення в державний реєстр земель відомостей про припинення права постійного землекористування. Незважаючи на нечіткість коментованого формулювання, вважаємо, що в силу загальних засад виникнення та припинення прав на землю право постійного користування слід вважати припиненим після внесення відповідного запису до державного реєстру земель (див. ст. 202 ЗКУ та коментар до неї).

Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов'язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Загальна характеристика. Спірним є питання про те, яких правових титулів стосуються підстави для примусового припинення прав на землю, передбачені коментованою статтею. Вважаємо, що коментована норма містить перелік підстав припинення як права власності, так і прав користування, проте не кожна підстава може бути застосована для припинення обох видів прав. З'ясування того, яке право може припинятися з конкретних підстав, мож­ливе на підставі комплексного аналізу коментованої та інших норм кодексу.

На наш погляд, право власності на земельну ділянку не може бути припинено з підстав, передбачених у п.п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ. Такий висновок слід зробити, виходячи із того, що, по-перше, закон не містить чіткої вказівки, що з цих підстав може бути припинене саме право власності (див. ст. 140 ЗКУ, яка присвячена підставам припинення права власності). По-друге, закон не встановлює процедури припинення права власності з підстав, передбачених у п.п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ. Оскільки право власності на землю держави виникає виключно відповідно до закону (ч. 2 ст. 14 Конституції України), а "органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень тау спосіб, що передбачені Конституцією та законами України" (ч. 2 ст. 19 Конституції України), то за відсутності відповідної процедури припинити право власності на земельну ділянку з підстав, передбачених п.п. "а" та "б" ст. 143 ЗКУ, не можна.

До пункту "а". Під використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням потрібно розуміти її використання з порушенням правил, передбачених у ст. 19 ЗКУ, деталізованих відповідно до підвидів конкретної категорії земель (глави 5-13 ЗКУ). При цьому слід мати на увазі положення ч. 5 ст. 20 ЗКУ, які дозволяють власнику землі та землекористувачу певну гнучкість в обранні конкретних способів використання земельної ділянки.

Наприклад, розглядаючи вимоги прокурора (в інтересах держави) про визнання недійсним державного акта на право приватної власності та примусове припинення прав на земельну ділянку з мотивів, що відповідач використовує приватизовану присадибну ділянку "для розміщення трьохповерхової будівлі, в приміщенні якої знаходяться офіси підприємств" (позовні вимоги обґрунтовані посиланням на п. "а" ч. 1 ст. 143 ЗКУ), суд правильно виходив із того, що земельна ділянка використана в межах основного цільового призначення відповідної категорії (див. ст. ст. 38, 39 ЗКУ)