ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

19 листопада 2005 року в іракському місті Хадіта біля дороги вибухнула міна. Був убитий американський морський піхотинець і поранені ще двоє солдатів. За даними слідчої групи ВМФ, через кілька годин загинули 15 іракських мирних жителів — нібито від вибуху саморобного вибухового пристрою. Справу було закрито, тому що від вибухів в Іраку майже кожен день гине багато людей. Проте один з жителів Хадіта (Тахер Тхабет) зробив відеозапис трупів цих іракців, і на них виразно видно кульові поранення. Він передав цей запис у бюро журналу Time у Багдаді. Зрештою було проведено серйозне розслідування вбивства 24 цивільних осіб солдатами батальйону морської піхоти. Було з’ясовано, що морські піхотинці увірвалися в будинки трьох місцевих жителів, методично розстріляли і закидали гранатами майже всіх, хто там перебував, зокрема семеро дітей і чотирьох жінок. Крім того, вони застрелили таксиста і чотирьох студентів, які зупинилися поряд.

Коли стало ясно, що ці вбивства мирних жителів не були нічим спровоковані, й солдати порушили правила ведення бойових дій, керівництво морської піхоти зробило незграбну спробу зам’яти справу. У березні 2006 року командир батальйону і два командира його роти були звільнені від командування; кожен з них оголосив себе «жертвою політичних інтриг». Зараз по цій справі ведеться ще кілька розслідувань, і зрештою перед судом можуть постати кілька високопоставлених командирів. До цієї жахливої розповіді треба додати, що бійці роти «Кіло» 3-го батальйону 1-го полку морської піхоти були досвідченими солдатами, це була їхня друга або третя бойова операція. Раніше вони брали участь у серйозних бойових діях у Фаллуджі, де загинули або були серйозно поранені майже половина їхніх товаришів. І різанина в Хадіта стала наслідком гніву і бажання взяти реванш[475].

Війна — пекло для військових, але для мирних жителів усе ще гірше. Особливо для дітей, які опинилися в зоні бойових дій, коли солдати втрачають моральні орієнтири і виявляють до них жорстокість. Під час недавнього інциденту, по якому також йде слідство, американські солдати вбили 13 мирних жителів в іракському селі Ішакі. Деякі з них були зв’язані і вбиті пострілами в голову, в тому числі кілька дітей. Американські військові керівники визнали вбивства «осіб, які не брали участі у військових діях», і назвали їх жертвами «супутніх збитків» (ще один евфемізм, який пов’язаний з відключенням моралі)[476].

Тільки уявіть, що відбувається, коли високопоставлений офіцер дозволяє солдатам яких звинуватили у вбивстві трьох беззбройних іракців під час рейду в місті Тікріт, командир бригади, полковник Майкл Стіл сказав «вбити всіх повстанців чоловічої статі, всіх цих терористів». Військовому, який доповів про це нове правило ведення бойових дій, стали загрожувати його товариші, які вимагали, щоб він мовчав про вбивства[477].

Одне з найгірших страхіть війни — зґвалтування жінок, як це було під час різанини в Руанді, коли ополченці-гуту ґвалтували жінок тутсі, про що йшлося в першій главі. Нові свідчення не менш жахливої жорстокості виринули в Іраку. Федеральний суд розглядає обвинувачення групи американських військових з 101-ї Повітрянодесантної дивізії у зґвалтуванні чотирнадцятирічної дівчинки. Перед цим вони вбили її батьків і чотирирічну сестру, а після зґвалтування вистрілили їй у голову і спалили тіло. Є неспростовні докази того, що вони зробили цей кривавий злочин навмисно. Побачивши молоду дівчину на контрольно-пропускному пункті, вони зняли форму (щоб їх не впізнали), а перед тим, як зґвалтувати її, вбили всю її сім’ю. Армійське керівництво намагалося покласти відповідальність за ці вбивства на повстанців[478].

Тепер давайте від абстрактних узагальнень, статистики та військових розслідувань перейдемо до зізнань декількох слідчих армії США, які розповіли про те, що вони бачили, і як особисто брали участь у зловживаннях. Як ми побачимо, їхні покази свідчать, що зловживання і методи тортур, які вони спостерігали і застосовували самі, були доволі поширені.

Ми також коротко розглянемо програму Ґітмо, яка нещодавно стала надбанням загалу, в межах якої молоді слідчі-жінки використовували методи допитів, які преса назвала «еротичними тортурами». Ці методи, що застосовувалися, очевидно, зі схвалення командування — адже жінки-слідчі приїхали на Кубу не для того, щоб «спокушати» затриманих за власною ініціативою. Ми дізнаємося, що в ганебних зловживання брали участь не лише військові нікому не відомого резервного батальйону військової поліції. Військові елітних підрозділів та їхні офіцери здійснювали ще жорстокіші акти насильства проти ув’язнених.

Нарешті, ми побачимо, що масштаби тортур були практично безмежними, тому що Сполучені Штати займаються «аутсорсингом» тортур в інші країни, в ході програм, що одержали назву «видачі», «надзвичайної видачі» і навіть «зворотної видачі». Ми виявимо, що катував людей не тільки Саддам. Сполучені Штати робили те ж саме, та й новий іракський режим теж катує своїх співвітчизників у секретних в’язницях по всьому Іраку. Можна тільки поспівчувати народу Іраку, де одні мучителі змінюють інших.

ЗАПРОШУЮТЬСЯ СВІДКИ ЗВИНУВАЧЕННЯ

Спеціаліст у відставці Ентоні Лаґураніс упродовж п’яти років, з 2001 по 2005 рік, був військовим слідчим. У 2004 році він проходив стажування в Іраку. Спочатку Лаґураніса направили в Абу-Ґрейб, а потім перевели в спеціальний підрозділ зі збору інформації, що діяв у різних місцях ув’язнення у всьому Іраку. Коли він говорить про «культуру зловживань», що притаманна допитам у всьому Іраку, це означає, що його дані стосуються всієї країни, а не тільки до блоку 1А[479].

Сержант у відставці Роджер Брокоу впродовж шести місяців з весни 2003 року, служив в Абу-Ґрейб на посаді слідчого. Брокоу повідомляє, що дуже небагато з затриманих, з якими він говорив, напевно, близько двох відсотків, були небезпечні або брали участь у повстаннях. Більшість були арештовані або переведені в центр допитів за доносами іракських поліцейських, які мали на них «зуб» або просто їх не любили. Обидва свідки стверджують, що збір інформації було вкрай неефективним — насамперед тому, що в’язниці були переповнені тими, у кого не було ніякої цінної інформації. Багатьох забирали прямо з вулиць, а в районах, де діяли повстанці, солдати вривалися в будинки і забирали всіх чоловіків. Досвідчених слідчих чи перекладачів було мало, і до того часу, коли затриманих починали допитувати, будь-яка інформація, яку вони, можливо, мали, виявлялася застарілою та непотрібною.

Доводилося витрачати дуже багато сил майже без