ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло - Філіп Джордж Зімбардо

Коли я потрапив у команду розвідки, то швидко зрозумів, що якщо планується візит важливих персон — якогось генерала, керівника державного органу, спецслужби або навіть делегації Конгресу, слідчих просили знайти затриманого, який вже відповів на всі питання, і привести його в кімнату для допиту При цьому перевіряльник перебував у кімнаті спостереження. По суті, потрібно було знайти кого-небудь, хто був згоден говорити, з ким можна було сісти за стіл і вести спокійну бесіду, хто в минулому вже дав цінну інформацію, і повторити допит спеціально для перевіряльника.

По суті, для професійного розвідника це було принизливо. Чесно кажучи, я думаю, що такі почуття переживав не тільки я — адже все життя розвідника підпорядкована тому, щоб надати керівництву важливу інформацію, яка дасть йому можливість приймати правильні рішення. Насправді розвідка для того і потрібна, щоб забезпечувати правдиву інформацію. Створення таких фікцій, як Ґітмо, заради всіх цих відвідувачів, в той час як насправді все було зовсім інакше, зводило нанівець все, що ми намагалися робити як професійні розвідники.

«АУТСОРСИНГ» ТОРТУР

Додаткові докази того, що таємні тортури були звичним засобом, що давав змогу отримувати розвіддані від неговірких підозрюваних, були викриті у секретній програмі ЦРУ, пов’язаній з передачею ув’язнених у в’язниці зарубіжних країн, які погодилися робити для Сполучених Штатів «брудну роботу». Ця політика одержала назву «видачі», або «надзвичайної видачі». Згідно з нею десятки, а можливо, й сотні «особливо небезпечних терористів» перевозили до в’язниць зарубіжних країн, часто літаками комерційних авіакомпаній, орендованих ЦРУ[489]. Абсолютно очевидно, що президент Буш доручив ЦРУ влаштовувати так, щоб затримані «зникали» або «видавалися» у країни, де тортури є звичною практикою (це підтверджено Amnesty International)[490]. Такі ув’язнені були відрізані від зовнішнього світу впродовж тривалого часу і перебували у в’язницях «невстановленого місцезнаходження». В процесі «зворотної видачі» представники інших країн заарештовували «підозрюваних» у ситуаціях, не пов’язаних з військовими діями, і передавали їх в американські в’язниці, зазвичай у в’язницю затоки Гуантанамо, без правового захисту, передбаченою міжнародним правом.

Президент Центру захисту конституційних прав Майкл Ратнер каже про цю програму:

Я називаю це аутсорсингом тортур. Це означає, що на основі так званої війни з тероризмом ЦРУ заарештовує людей по всьому світу, скрізь, де хоче, і якщо ЦРУ самостійно не бажає брати участі у тортурах чи допитах — як би це не називалося, воно відправляє заарештованих в інші країни, з якими у наших спецслужб є контакти. Це може бути Єгипет, це може бути Йордан[491].

Високопоставлений офіцер ЦРУ Майкл Шейер був одним з керівників програми видачі. Він сухо повідомляє:

Ми відправляємо людей в їхні рідні країни, на Близький Схід, в тому випадку, якщо в цих країнах їх будуть судити і якщо вони готові їх прийняти. З такими людьми поводяться відповідно до законів цих країн. Не до законів Сполучених Штатів, а до законів, наприклад, Марокко, Єгипту або Йордану[492].

Очевидно, методи допиту, які використовують у цих країнах, не виключають катувань, про які ЦРУ нічого не хоче знати, оскільки вони допомагали отримати корисні «розвіддані». Однак в епоху високих технологій важко зберегти подібну програму в таємниці. Деякі союзники Америки провели розслідування з приводу не менш ніж 30 авіарейсів, можливо здійснених ЦРУ в рамках програми «аутсорсингу» тортур. Розслідування показало, що важливих підозрюваних перевозили до місць ув’язнення в Східній Європі, що залишилися ще з радянських часів[493].

На мій погляд, програми «аутсорсингу» тортур не вказують на те, що співробітники ЦРУ і військової розвідки не хотіли катувати ув’язнених, а на те, що, на їхнею думку, тюремники в цих країнах вміють робити це краще. Адже вони удосконалювали методи «допитів третього ступеня» набагато довше, ніж американці. Я навів тут лише кілька прикладів зловживань, яким піддавалися затримані в американських військових в’язницях. Насправді їх було набагато більше. Всі ці дані спростовують заяви державної адміністрації США, що зловживання і тортури не були «систематичними».

Розтини трупів і висновки про смерть затриманих, зроблені у військових в’язницях в Іраку і Афганістані, свідчать: майже половина з 44 зареєстрованих смертних випадків сталася під час або після допитів з участю «морських котиків», агентів військової розвідки чи ЦРУ. Смерть наставала внаслідок застосування жорстоких методів допиту: все ті ж капюшони, кляпи в роті, удушення, удари об тверді предмети, занурення голови у воду, позбавлення сну і вплив екстремальних температур. Керівник Американського союзу цивільних свобод Ентоні Ромеро пояснює: «Немає жодних сумнівів у тому, що допити приводили до смертельних випадків. Високопоставлені посадові особи, які знали про тортури, доклали до них руку, вони створили і схвалили цю політику і мають бути притягнуті до відповідальності»[494].

ЧИМРАЗ ВИЩЕ: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДІКА ЧЕЙНІ І ДЖОРДЖА БУША

Після того, як були оприлюднені фотографії [Абу-Ґрейб], ставав більш очевидним факт, що зловживання не були особистою ініціативою окремих військових, які порушили правила. Вони були наслідком рішень адміністрації Буша, яка не соромилася спотворювати, ігнорувати або відкидати закони. Саме політика адміністрації Буша призвела до жахів Абу-Ґрейб, а також до різних зловживань по відношенню до затриманих у всьому світі.

Це заключне положення звіту Human Rights Watch «Сполучені Штати: тортури зійдуть з рук?» однозначно вказує на самісінький верх складної структури командування: на віце-президента Діка Чейні і президента Джорджа Буша.

ВІЙНА З ТЕРОРИЗМОМ І НОВА ПАРАДИГМА ТОРТУР

«Війна з тероризмом», оголошена адміністрацією Буша після терористичних атак 11 вересня 2001 року, перебуває в одному ряду з попередніми невдачами президента у «війні з іменниками» — Бідністю і Наркотиками. Головна ідеологічна передумова цієї нової війни полягала в тому, що тероризм — основна загроза «національної безпеки» і «батьківщині», і її необхідно знищити будь-якою ціною. Подібний ідеологічний фундамент зазвичай використовують, щоби домогтися популярності серед громадян країни і підтримки військової агресії, а також репресій незгодних. У 1960-1970-х роках таку риторику з успіхом використовували праві диктатури Бразилії, Греції та багатьох інших країн, щоб виправдати тортури і вбивства громадян власних країн, визнаних «ворогами держави»[495]. Наприкінці 1970-х років праві християнські демократи Італії використовували «стратегію напруженості», щоб викликати священний жах перед терористами з Червоних бригад (лівих комуністів). Це був засіб політичного контролю. Звичайно, класичний приклад — звинувачення, висунуте Гітлером у 1930-х рр. проти євреїв як винуватців економічного краху Німеччини. Євреї були «внутрішньою загрозою», і це виправдовувало програму захоплення інших країн і вимагало їх знищення в Німеччині та в країнах, окупованих нацистами.

Страх — психологічна зброя. Держави використовують