Нарис історії України. Том 1 - Дмитро Іванович Дорошенко

не можна заперечити, що деякі, а може й всі східньо-славянські племена мали свою власну державну орґанізацію з своїми місцевими династіями на чолі. Сліди цих місцевих династій задержались подекуди аж до XII в. Але се була, видко, досить слабка орґанізація і, як ми бачили, вона не могла охоронити деякі племена від залежности од хазарів. І ось появляються серед цих племен варяги, скидають місцевих князьків, силою підбивають окремі племена під владу своїх конунгів і сформовують одну велику державу, на чолі якої стає варяжська династія Рурика. Такий змисл ролі варягів у сформуванні руської держави, і це не перечить змислу літописної леґенди. Можна добачити в цій леґенді, занесеній у літопис — не забуваймо — яких двіста років після подій, бажання леґалізувати початок пануючої в Київі династії, виставляючи його як акт добровільного закликання. Але це не грає істотної ролі. Ми знаємо з історії ряд аналоґічних фактів заснування серед тубільчого населення держав якраз тими ж самими скандинавами і в туж саму добу: в Нормандії, в Сицилії, нарешті в Анґлії. І там так само переможці скоро засимілювалися з переможеними і що найбільше — залишили свою династію, а подекуди й своє імя. Те саме було й у нас.

Але хто була ця Русь. Оттут то ми й підходимо до питання, яке викликало й досі ще викликає найбільше суперечок. За змислом літописного оповідання виходить, що Русь це була племінна назва того скандинавського племени, що виселилось з своїми князями до східньої славянщини. В однім місці літописець просто так і говорить: «сице бо тії звахуся Варязі Русь, яко се друзії зовуться свеє, друзі Урмани, Англяне, друзії Готе». Одначе ця вказівка літопису викликала якнайгарячіший спротив з боку цілого ряду російських і українських вчених. І ті, і другі немов добачали в цім питання національної чести, шоб заперечити уявлення, ніби творцями й орґанізаторами руської держави були чужі зайди. Серед російської історіоґрафії повстала ціла т. зв. антинорманська школа, яка всіма способами старалась довести, що Русь — це була назва місцевого славянського племени, може бути тих таки самих полян. Антинорманісти готові були шукати цю Русь на півдні, коло Азовського моря, серед поморських славян на нижній Одрі й Лабі, аби лишень не в Скандинавії.

На такім же антинорманськім становищу стоїть і більшість українських вчених: Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій. Костомаров, наприклад, спробував виводити Русь з Литви...

Одначе більшість учених, не тільки славянських, як Шахматов або Нідерле, але й чужих, стоїть на скандинавськім походженні Руси, спіраючись на ряд справді дуже поважних аргументів.

Головним і, на думку багатьох дослідників, рішаючим доводом на користь норманської теорії служить те, що й досі «Руссю» («Rûotsi») називають Швецію західні фіни. Цінним підтвердженням цієї теорії служать назви Дніпрових порогів наведені у візантійського імператора Костянтина Порфірогенета, в його праці, звісній під латинською назвою «De administrando imperio». Оповідаючи тут про русів, як їдуть вони на однодеревках-човнах (моноксилах) з Руси до Царгороду, перераховує він назви порогів по славянськи й по руськи. В славянських назвах ми можемо зараз же впізнати сьогодняшні українські назви порогів (наприклад: неясіт — ненаситець, вульніпрах — вільний порог і т. д.), тим часом як «руські» назви мають чисто скандинавський характер і можуть бути пояснені лише з старої шведської мови.

Далі маємо цілий ряд арабських і західньо-європейських письменників, з яких особливу вагу мають свідоцтва т. зв. «Бертинських анналів». Епіскоп Пруденцій записав під роком 839 в цих анналах таку звістку: цього 839 р. прийшли до цісаря Людвика Побожного до Інгельгайму посли од візантійського цісаря Теофіла; разом з послами прислав Теофіл людей, qui se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, Chacanus vocabulo, ad se amititiae, sicut asserebant, causa dixerat», себто: ці люди казали, що вони, себто їх народ називаються Rhos, і що їх направив до нього їх царь іменем Хакан для заключения приязні, як вони запевняли. Коли цісар Людвик розпитав їх докладніше, чого вони прибули до Царьгороду, то зрозумів, що вони родом шведи: comperit eos gentis esse Sueonum. Що до «Хакана» то пояснимо від себе, що такий був титул хазарського царя: хакан абож каган. Відгуки цього титулу залишились в Київі ще в XI в. коли митрополіт Іларіон писав свою «Похвалу кагану», себто князю Володимиру Святому.

Іван Діякон з Венеції, оповідаючи про облогу Царьгороду в 860 р. Руссю, називає її «норманськими племенами» (Normanorum gentes). Італієць Ліутпранд Кремонський в своїй праці 970 р. писав: geens quedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis graeci vocant Ρονσιοι, Rusios, nos vero a positione loci nominamus Nordmannos». А в другому місці писав про «Rusios, quos alio nomine Nordmannos apellamus». Нарешті Симон Логофет в X в., оповідаючи про напад Руси на Царьгород в 941 році, казав про неї, що вона «з роду фрранків», себто взагалі західьо-європейців.

Цілий ряд арабських подорожніх і письменників хоч і називає Русь норманами, але відріжняє русів від славян, і руські звичаї малює, як окремі від славянських (Фергані, Ібн-Ростех, Гардізі, Ібн-Фолдан, Ібрагим-бен-Якуб, Масуді та ін.).

Імена князів, бояр, купців, які подає нам літопис, такі як Рурик, Трувор, Синеус, Олег, Ольга, Ігорь, Якун, Аскольд, Свінельд, Рогнідь, Асмуд, Фарлаф і т. д. — усі скандинавські. Залишилися сліди скандинавських впливів і в староруській культурі, в мові, праві, орнаментиці, в поезії.

Тяжко не вірити словам західньо-европейських свідків IX-X вв., котрі в русах зараз же впізнавали шведів або норманів. Яким же способом імя «Русь» перенеслося на цілу східньо-славянську племінну ґрупу, яка ж була кількість, яка питома вага цих русів-скандинавів, коли вони змогли надати забарвлення великому комплексові племен зовсім іншої породи?

Шахматов здогадується, що в области новгородських славян варяги заложили на початку IX в., а може ще і вкінці VIII в. такий політичний осередок, звідки вони могли поширювати своє панування на фінські та східньо-славянські племена. За такий осередок він уважає навіть не Новгород, а невелике тепер повітове місто Стару Русу; до цієї думки Шахматова прихиляється також проф. Платонов. Потім засновується новий осередок в Новгороді, і в його заснуванні беруть участь не тільки варяжські, але й місцеві славянські елементи. Деякі з варяжських конунгів спускаються вниз по Дніпру й засновують своє князівство в Київі. На початку X в. конунг Олег, що сидів у Новгороді, опановує Київом і обєднує під своєю владою і Київ, і Новгород. Повстає нова держава, яка збірає до купи східньо-славянські землі.

Варяжські войовники, що прийшли на східньо-славянські землі, правдоподібно носили